Вісімнадцяте століття стало важливим поворотним етапом в житті Османської імперії і в історії народів, що перебували в її складі. Величезна пізньосередньовічна держава являла собою складний конгломерат народів та племінних об’єднань, які відрізнялися як рівнем свого соціально-економічного розвитку, так і етноконфесійним складом. В межах такої імперської спільності виробничі та соціокультурні зв’язки залишалися надто слабкими, а це визначало різний напрямок та неоднакові темпи суспільного розвитку окремих її частин та створювало можливість відносно вільного власного життя для окре-мих народів. Зусилля правлячої верхівки, спрямовані на уніфікацію існуючих порядків, виявилися марними. Висновок сучасної дослідниці С.Ф.Орешкової про те, що для османської епохи характерним був особливий тип суспільно-економічних відносин, який увібрав у себе різноманітні феодальні структури, заслуговує на увагу [12;113]. Врахо-вуючи реальні умови величезної території та значного переважання місцевого населення над завойовниками-османами, Порта ніколи не прагнула до уніфікації становища своїх підданих, а вважала за доцільніше використовувати гетерогенність своєї імперії [8;92].

Однією із найважливіших особливостей османського феодалізму був його військовий характер: знаходячись в зоні контактів християнського Заходу і мусульманського Сходу, саме Османська імперія мусила взяти на себе роль лідера мусульманського світу і гаранта його позиції та інтересів. Тому криза, з якою зіткнулося турецьке суспільство в другій половині XVIII ст., в першу чергу позначилась в сфері аграрних відносин, соці-альної стратифікації та воєнно-феодальної організації.

Воєнно-ленна , або тимарна, система, що раніше складала основу могутності імперії, стала на заваді прогресивним змінам і фактично розпалась. Протягом XVII-XVIII ст. на зміну колишнім власникам умовних воєнних ленів – займам та тимаріотам – прийшла нова провінційна знать в особі акянів та знов могутніх феодалів-деребеїв, яких більше не влаштовувала функція термінових власників землі: вони намагалися отримати спад-кові права на землю та домагалися політичної і економічної самостійності.

Розклад тимаріотської системи і, як наслідок, сіпахського ополчення (яке втрачає роль основної ударної сили османської армії) призвів до кризи воєнно-феодальної організації і відбився майже на всіх сферах життя Туреччини. Завдяки порівняльно повільним темпам еволюції, Османська імперія все більше відставала від країн Європи і поступово наближалась до занепаду.

Зрушення, що відбулися в стані панівного класу, призвели до соціальної транс-формації османського суспільства.Відмінною рисою суспільного життя імперії XVII-XVIII ст. всі дослідники вважають явну зміну у співвідношенні сил між центром та периферією на користь останньої. Аяни – місцеві нотаблі – в другій половині XVIII ст. утворили окрему соціальну верству і почали виступати як найбільш активне і впливове угрупування панівного класу Османської імперії. Відмінною рисою аянів, як представ-ників нової верстви панівного класу, стало поєднання багатства з численними публічно-правовими можливостями та місцевими зв’язками. Інколи це призводило до перетво-рення деяких адміністративних посад у спадкові. Але найбільшою турботою Порти в другій половині XVIII ст. стали військові загони, які інколи нагадували справжні армії, що знаходились на службі і перебували в повному підпорядкуванні провінційним пашам.

Отже, наскільки б складним не було становище в центрі – столиці держави, саме в провінції найбільше відчувалися прорахунки в роботі механізму державного управління. На кінець XVIII ст. більша частина провінцій Османської імперії знаходилась під контролем могутніх феодалів (як Алі-паша Янінський, Осман-ага Пазвандоглу, Мустафа-паша Байрактар та інші). Країну охопила безперервна “феодальна смута”, яка турбувала Порту і султана більше, ніж зростаючий національно-визвольний рух [11;39]. Османська система провінційного управління переживала тривалу кризу, і в цьому відношенні Туреччина кардинально відрізнялася від Росії, де політика уряду була спрямована на уніфікацію національних окраїн, посилення центральної влади та її органів на місцях. Тогочасна Османська імперія демонструє цілком протилежну ситуа-цію: зростання ролі провінцій, які починають справляти вплив на політику центрального апарату і які, до того ж, так виразно відрізняються етнічними особливостями.

Як вже зазначалося, Порта мала всі підстави, щоб уникати уніфікації становища своїх підданих та особливостей національних окраїн, і навпаки, використовувати гетеро-генність османського суспільства [3;36-40]. Всебічно підкреслюючи професійні, етнічні, релігійні та культурні відмінності між окремими групами населення, відокремлюючи та протиставляючи їх через надання їм деякої автономії в питаннях внутрішнього управ-ління, особливого правового та податкового статусу, османські правителі зводили до мінімуму можливості протидії серед райі та забезпечення максимуму підтримки султан-ської влади з боку аскері. Така політика, з одного боку, була викликана своєрідністю імперії, де разом зійшлися речі зовсім несумісні, і, таким чином, наче відповідала інте-ресам центрального уряду; з іншого боку, вона надавала можливість відносно спокійного власного життя підлеглим немусульманським народам. Отже, така політика Порти дещо співпадала і з прагненням запорожців щодо збереження своєї традиційності, забез-пе-чення певної автономії та отримання привілеїв. Знаходячись в тривалому безпосеред-ньому контакті саме з турецькою провінцією, запорожці не могли не знати, які часи вона зараз переживає. Безумовно, навіть підсвідомо Козаччина мусила сподіватися на розв’язання наболілих питань: по-перше, можливість самозбереження (саме в такому традиційному зовнішньому вигляді, за який так вперто трималась); по-друге, перспек-тива зберегти себе не тільки в “біологічному” розумінні – як своєрідне історичне та соціальне явище, – а утримати роль політичного інституту; по-третє, відчуття власної потрібності: існувала справжня зацікавленість в запорожцях як у військовій одиниці як з боку окремих аянів, яким вони були потрібні для розв’язання постійних міжусобних конфліктів, так і з боку Порти, яка гостро переживала