Вихід із загальної кризи османські реформатори бачили, в першу чергу, у військовій реорганізації імперії з метою відбудови її воєнно-політичної могутності. В правлячих колах держави існувала думка, що причиною тяжкого становища, в якому опинилась країна, є ослаблення воєнної могутності, і якщо утворити сильну, дисципліновану армію, то можна вивести країну з цієї кризи [1;7]. Звідси така увага до питань військо-вих, що відтепер дорівнюються політичним, звідси така неухильна турбота про армію, яка, за твердженням А.Міллера, відстала від європейської майже на півтора століття і суттєво втратила свою колишню боєздатність [10;48]. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. зайвий раз підтвердила технічну відсталість османської армії, недоліки її організації, недостатній рівень матеріально-технічного оснащення і стану воєнних знань. Яничарське військо на кінець XVIII ст. повністю вичерпало себе: не бажаючи займатися військовими справами, воно виявилося не тільки непотрібним з точки зору воєнної, а й стало гальмом на шляху реформ в армії і взагалі в суспільстві (оскільки не бажало втрачати свого привілейованого становища), перетворилось на оплот реакції. Вже на останньому етапі російсько-турецької війни правляча верхівка Туреччини мусила скеру-вати курс на реорганізацію своєї армії за європейськими зразками.

Проте спроби використати послуги відомих західних спеціалістів-християн (як то барон Франсуа де Тотт, граф Мореллі та інші) не призвели до корінних змін в армії: особовий склад турецького війська залишався старим, психологія і ставлення до воєнної справи не змінювалися. Звідси такий повільний темп реорганізації армії і звідси бажання Порти підвищити боєздатність своєї армії більш простими засобами: залучити на службу деякі християнські загони, що були спроможні брати участь у воєнних діях, безумовно виконувати розпорядження уряду, виступати не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти реакціонерівта яничар, і при цьому особливо не втручатися в плани Порти. Враховуючи таку ситуацію, можна зрозуміти, чому в другій половині XVIII ст. Туреччина надає притулок як достатньо чисельним християнським громадам (як некрасовці, запорожці), так і поодиноким біженцям. Складна соціально-політична, етноконфесійна, релігійна та суспільна обстановка, неспроможність центру значно впливати на розвиток подій на місцях, загальна криза, при якій головна увага концентру-валась на розв’язанні найважливіших питань, а всі інші пускалися на самоплив, нада-вали можливості окремим християнським громадам на деякий час знайти собі притулок і спробувати налагодити власне життя.

Навіть такий поверховий огляд загальної ситуації в Туреччині у другій половині XVIII ст. дає можливість зрозуміти, – що саме вабило запорожців на ці землі і чому саме Порта дозволила перебування на своїй території козацької громади, не втручаючись особливо в її внутрішнє життя і забезпечуючи їй певні привілеї. Більш того, схожими виявляються загальні тенденції розвитку в цей період таких політичних організмів, як Османська імперія і Запорозька Козаччина. Це і прагнення відновити традиційні засади, зберегти залишки колишньої старовини, які асоціювалися із періодом розквіту, само-впевненості і самоповаги, і спроби пристосуватися до нових умов розвитку, тримаючись власного стрижня. Цікаво, що співпадають не тільки тенденції розвитку і підсвідомі прагнення, але навіть і хронологічні рамки: друга половина XVI-кінець XVIII ст., – і вперта спроба утриматися – до межі 20-30-х рр. XIX ст., що покаже подальша історія як самої Туреччини, так і Козаччини в межах Османської імперії.

П.П.Короленко, який у другій половині XIX ст. спеціально займався історією запо-розького козацтва після знищення Нової Січі, детально не заглиблюючись, висловив цікаве спостереження, що обидва народи (турки та запорожці) в другій половині XVIII ст. скоріше симпатизували один одному, ніж ворогували [6;2]. Більш ніж півстолітня історія перебування запорожців в межах Туреччини (1775-1828) добре ілюструє цю думку і доводить можливість повноцінного життя Січі (але тепер вже Задунайської), як само-стійного політичного інституту в межах величезної мусульманської імперії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баджолян М.Г. Реформы 20-30 гг. XIX в. в Османской империи. – Ереван, 1984.

2. Борщак І. Вержен і Україна // Нова україна. – Прага, 1923 – № 12.

3. Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турции. – М., 1983.

4. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). – М., 1955.

5. Ефименко П.П. Кальнишевский // Русская старина.–1775. –Т. IX.

6. Короленко П.П. Азовцы.– К., 1891.

7. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина.–1883. –Т. V.–С.43; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. –К., 1992.–С.430; Зуйченко П.И. Песня на исход запорожцев за Дунай // Киевская старина.–1885. –Т. XXII.–С.363

8. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного кризиса. – М., 1991.

9. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного кризиса. – М., 1991; Миллер А.Ф. Оттоманская империя (султанская Турция). – М., 1946. –С.11-15; Миллер А.Ф. Краткая история Турции. – М., 1948. –С.30-47; Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в начале XIX века. – М.-Л., 1947. –С.29-69.

10. Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в начале XIX века. – М.-Л., 1947.

11. Миллер А.Ф. Краткая история Турции. – М., 1948.

12. Орешкова С.Ф. Османский феодализм: типологические наблюдения // Типы общественных отношений на Востоке в средние века. – М., 1982.

13. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. – Мюнхен: Дніпрові хвилі,1965. – Т.1. – С.146-147.

14. Рябінін-Скляревський О. До століття кінця Задунайської Січі Запорозької (1775-1828 рр.) // Вісник Одеської комісії краєзнавства при Українській академії наук: Секція соціально-історична. – Одеса, 1929.– Т.4-5.

15. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок