У створенні Кримсько-татарського козацького війська значну роль відіграв знову ж таки Г.О. Потьомкін. Він був переконаний у доцільності привернення місцевих мурз до державної цивільної та військової служби, як тієї сили, на яку можна спертись у боротьбі проти вороже налаштованого до офіційного Петербурга мусульманського духовенства — ставленика турецького султана, і беїв — вищої татарської знаті. До того ж російські урядовці не бачили іншої користі від кримських татар для держави, як привернення їх до військової служби. В Іменному указі від 24 січня 1808 року про сформування з татар чотирьох полків зазначалося, що “судячи по звичаям цього народу і корінним правилам... не можуть вони бути хорошими господарями; жінки їх не виходять із своїх стін, і якому ж бути господарству, коли всі роботи виконуються одними тільки чоловіками”. Тому російський уряд, “направляючи волю людей до істинного пізнання властивої кожному користі, від якої була б і загальнодержавна користь”, прийняв рішення про військове використання татар [15; 44]. 1 березня 1784 року вже вийшов указ Катерини ІІ про сформування Кримсько-татарського козацького війська. У зв’язку з цим слід наголосити, що: по-перше, самі кримські татари за “природною їх схильністю” просили сформувати їх полки на зразок козацьких, а самому формуванню надати статусу козацького війська; і по-друге, спроба російського уряду привернути кримських татар до військової служби в іррегулярних військах була хоч і надто ризикованою для Росії, однак досить вдалою.

Особливостями перших двох козацьких формувань останньої чверті ХVІІІ століття — Грецького (Албанського) та Кримсько-татарського були відсутність запорозького козацького елементу у військах і входження до складу їх загонів лише місцевих елементів — греків та кримських татар. Ці південноукраїнські козацькі формування за своєю суттю були іррегулярними військами Російської імперії, створеними на зразок козацьких (бо лише зовнішніми рисами та частково пільгами нагадували їх), без участі в їх формуванні українського і зокрема запорозького козацтва. У двох інших південноукраїнських козацьких формуваннях — Бузькому і Катеринославському — український козацький елемент був значним і фактично визначальним, а Чорноморське козацьке військо й узагалі формувалося із колишніх запорожців.

Виникнення Бузького і Катеринославського козацьких військ тісно було пов’язане із російсько-турецькими війнами 1768–1774 і 1787–1791 років. Із загостренням стосунків з Османською імперією й явною можливістю нової війни російський уряд намагається укріпити своє становище у південноукраїнському регіоні через залучення до співпраці мешканців колишніх Запорозьких Вольностей та переселенців. Прагнення забезпечити напередодні війн з Османською імперією тил і кордон на півдні України та якомога краще укомплектувати і підготувати російську армію до майбутніх воєнних кампаній було настільки великим, що змусило російських урядовців і, в першу чергу, головного командира Новоросії Г.О. Потьомкіна піти на поновлення козацьких військ із українського і колишнього запорозького козацтва. До складу козацьких формувань планувалося включати і всі ненадійні елементи південноукраїнського регіону — козаків із Лівобережної України, переселенців з інших країн, старообрядців, різного роду втікачів і зайд як з українських регіонів, так і Російської імперії в цілому. Згідно з офіційними поясненнями причинами включення до складу козацьких військ переселенців і некозацького елементу були: малоприбутковість господарств їхніх населених пунктів, непостачання рекрутів, схильність до розгульного способу життя і втеч. Разом з тим відмічалося, що більшість із переселенців має військовий досвід і включенням до козацького стану вони сприятимуть укріпленню армії, зміцненню кодонів та масовому поверненню чи переходу народу з-за кордону [6; 325]. У донесенні ж Катерині ІІ Г.О. Потьомкін наголошував, що було добре взяти за генеральне правило мали на південноукраїнському кордоні військові поселення [6; 326].

Останнім на українському Півдні в останній чверті ХVІІІ століття офіційно було оформлене Чорноморське козацьке військо. Однак ідея його створення відноситься до більш раннього часу — до другої половини 1770-х років. Російські урядовці були зацікавленні у залученні колишніх запорожців до системи нових відносин у південному регіоні і в їх широкій співпраці з державними установами. Майнове, соціальне розшарування серед запорожців було настільки помітним, що навіть російський уряд не сумнівався у переході значної частини запорозької старшини на службу Імперії, і всіляко це підтримував. Аналіз документів із Архіву Коша Нової Січі дає підстави твердити саме про таку тенденцію серед заможного козацтва. До того ж ще на Січі чітко виділялися проросійськи і антиросійськи налаштовані козаки. Проросійські настрої мала не тільки переважна частина козацької старшини вищих рангів, а й частина рядового козацтва, яке присягнуло на вірність російському монарху і свою клятву вважало священною. Саме старшина вищих рангів та козаки, що притримувалися проросійських настроїв намагалася пристосуватися до нових умов життя на батьківщині, втягнутися у незвичні для них соціально-економічні відносини на півдні України.

У створенні козацького війська із колишніх запорожців російські урядовці вбачали велику загальнодержавну користь. Вона полягала в тому, що вдалося б зібрати по всьому півдні України слабко контрольоване, а від того і небезпечне, козацьке населення колишніх Запорозьких Вольностей і поставити його під суворий нагляд залученої до державної служби старшини та місцевої цивільної і військової влади; отримати боєздатні, рухливі, добре обізнані із специфікою прикордонної служби і війни в цілому легко кінні загони для поповнення російської армії й укріплення південноукраїнського кордону;