Із самого початку свого створення південноукраїнські козацькі формування були поставлені під суворий контроль цивільної та військової центральної адміністрації і розглядалися, в першу чергу, як інструмент у вирішенні нагальних потреб Російської імперії щодо закріплення її на чорноморському узбережжі та на Дунаї [9; 68]. Є очевидним, що створення козацьких з’єднань розглядався високопоставленими чиновниками як тимчасовий захід у момент загострення воєнного конфлікту з державою-противником. Підтвердженням цьому є хоч би той факт, що для комплектації козацьких військ відводилися землі під поселення, однак офіційно на півдні України не було створено жодної адміністративно-територіальної одиниці.

Поновити козацьке військо на півдні України жагуче бажали, перш за все, колишні запорожці, українське козацтво, представники нижчих верств місцевого та прибулого населення. У формуванні козацьких військ брали участь представники різних соціальних груп, національностей, конфесій, що в свою чергу говорить про сильні традиції запорозького козацтва у південному регіоні, про популярність козацького способу життя серед населення Південної України. Вступаючи до лав іррегулярних формувань, представники різних верств населення прагнули звільнитися від різного роду податей та повинностей, отримати землю, зробити безпечним життя своїх родин, користуватися правами та привілеями козацької верстви населення, служити поблизу своїх домівок під зверхністю власних старшин, отримувати платню за службу і за козацькою традицією приймати до війська всіх бажаючих. Більшість з них входила до складу козацьких з`єднань через пільги, що надавались військам на певний термін. Згодом виявилося, що не всі з новоявлених козаченків готові до суворих реалій козацького військового життя і як наслідок — дезертирства, повернення до попереднього стану, пошук можливостей зайнятись іншими видами діяльності — торгівлею, ремеслом, промислом — і записатися до міщанського стану чи до лав купецтва.

Отже, створення козацьких військ на Півдні України в останній чверті ХVІІІ не є випадковим явищем. Це виважена і добре продумана політика високопоставлених осіб, а згодом й урядової адміністрації в цілому, спрямована на взяття під повний контроль небезпечного для Російської імперії населення Південної України, шляхом притягнення його на державну військову службу; створення альтернативи Задунайській Січі, що мало сприяти поверненню колишніх російських підданих у межі держави; утворення боєздатних військових підрозділів легкої кінноти для зміцнення південноукраїнського кордону й участі у майбутніх воєнних кампаніях з Османською імперією.

А незабаром почалася російсько-турецька війна 1787–1791 років, яка закінчилась підписанням Ясського мирного договору. За ним до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а також встановлення кордону по річці Кубані. Використавши козацькі військові підрозділи у цій війні, російський уряд почав підготовку до реорганізації і ліквідації козацьких військ. Мотивація причин зводилася до наголосу на низькій військовій дисципліні в іррегулярних формуваннях та слабкій боєздатності козацьких військових підрозділів. Виняток становило лише Чорноморське козацьке військо, яке, будучи майже однорідним за своїм соціальним складом (складалося переважно із колишніх запорозьких козаків та старшин), ревно дотримувалося козацьких військових традицій і демонструвало зразки мужності та відваги в морських боях та на Дунаї, у битвах на суходолі. Ліквідація цього війська була б необачним кроком урядової адміністрації з огляду на соціальний склад, традиції, політичну та військову передісторію козацького з`єднання. Названі особливості Чорноморського війська, з одного боку, призвели до його збереження, а з іншого — показували необхідність його переводу, як дестабілізуючого фактору, подалі з українського Півдня на іншу ділянку російського кордону, де можна було б з користю для Імперії використати військовий та господарський досвід колишніх запорожців. Саме так і сталося. Грецьке (Албанське) та Кримсько-татарське козацькі формування зазнали низку значних структурних та організаційних перетворень, реформацію війська у менші військові підрозділи як-то: полки, батальйони, дивізіони, а Бузьке та Катеринославське іррегулярні з`єднання були ліквідовані. Не зазнавши суттєвих структурних трансформацій Чорноморське козацьке військо продовжувало існувати, але тепер уже на південно-східному — кубанському — кордоні [9; 68].

У війні 1787–1791 років брали участь не тільки козаки південноукраїнських іррегулярних військ Російської імперії, а й задунайські запорожці. Останні стояли залогою у фортеці о. Березань, входили до складу Очаківського гарнізону, брали участь у бойових операціях. Козацька гребна флотилія із задунайців добре зарекомендувала себе у Кінбурнзькій операції. Турецьке командування неодноразово засилало задунайських козаків у тил для здобуття відомостей про дислокацію російських частин. П. Короленко стверджував, що “турецькі запорожці... завдавали росіянам великої шкоди” [10; 57]. Перебування запорозьких козаків на території Османської імперії, участь їх у війні дуже дратували російський уряд. Сам факт перебування запорожців у підданстві турецького султана зводив нанівець гучні гасла Російської імперії визволити весь християнський світ від іга мусульманської імперії Османів. Проблема, пов`язана з існуванням козацтва за Дунаєм, у ході війни Росією вирішена не була. Але російський уряд поставив собі за мету надалі постійно бути в курсі справ задунайців, щоб у разі слушного моменту розв`язати питання на свою користь.

Водночас, слід зазначити, що російсько-турецька війна 1787–1791 років була лише черговою сходинкою в реалізації “грецького проекту”. Нові воєнні конфлікти були неминучими і це добре розуміли як у Росії, так і в Туреччині. Не залишилися осторонь і провідні європейські держави — Англія, Франція, Прусія, які починали чітко усвідомлювати всю небезпеку для себе від зміцнення військової і політичної могутності Російської