Призначення імператорським рескриптом 10 листопада 1792 року О.В. Суворова командуючим військами у Катеринославській губернії, Криму та приєднаних за Ясським мирним договором землях, його активна діяльність щодо приведення у бойову готовність сухопутних військ, будівництво й укріплення оборонних споруд у Криму та на Дністрі, зміцнення та доукомплектування Чорноморської флотилії і Гребного флоту дають підстави говорити про активну підготовку Росії до нової війни з Туреччиною. Протягом усього 1793 року О.В. Суворов вів активне і насичене листування з російськими представниками в Османській імперії О. Хвостовим, І. Северіним, у ході якого отримував відомості про діяльність іноземної агентури у Стамбулі, про хвилювання у християнських провінціях Османської імперії, про стан турецьких фортець, чисельність і приготування морського лінійного і гребного флотів, тощо [11, 12; 73]. Отримані в ході листування відомості допомогли полководцю при складанні генерального плану щодо впровадження в життя ідей “грецького проекту”.

За планом О. Суворова здобуття Константинополя і поновлення Грецької імперії мало реалізуватися в два етапи, в ході двох воєнних кампаній. У першу кампанію планувалося стрімким, блискавичним ударом силами трьох корпусів і Гребного флоту здобути фортеці Аккерман, Кілію, Ізмаїл, Браїлів, Хотин, Рущук та інші, заволодіти Валахією, встановити контроль над рікою Дунай до самого її устя, взяти Варну і перезимувати у Болгарії [25; 252-266, 12; 73].

Метою другої кампанії був перехід через Балкани і взяття Константинополя нічним десантом з п`яти тисяч чорноморців та п`яти-шести тисяч солдатів регулярної армії [25; 252-266, 12; 73]. У ході другого походу планувалося певним чином використовувати християнське населення Балкан, а саме: залучати греків для корсарської і каперської служби, болгар — для “вчинення туркам значних диверсій” [25; 252-266, 12; 73]. На думку О. Суворова, більш активно використовувати “балканських християн” слід на заключному етапі війни за умови створення із них відбірних корпусів. Участь християнських народів Балкан у війні, й особливо на заключному її етапі, мала створити видимість боротьби і перемоги християнського світу над мусульманською поневолювачкою Туреччиною. За таких обставин присутність запорозьких козаків у дельті Дунаю, проживання їх на першому оборонному рубежі Османської імперії, активна участь козаків у воєнних кампаніях на боці турецької армії були досить недоречними і шкідливими. До того ж фактом перебування колишніх російських підданих у межах Османської імперії постійно користувалися противники російського “грецького проекту” в Європі.

Детально розроблений О. Суворовим план “закінчення вічної війни з турками” був відправлений до столиці і звідти незабаром почали надходити розпорядження президенту Військової колегії М.І. Салтикову, командуючим військами на південних і західних ділянках російського кордону, в яких недвозначно говорилося про підготовку до наступальної війни проти Туреччини [25; 272-277, 12; 74]. Не виключено, що воєнна кампанія проти Блискучої Порти могла початися ще в кінці ХVІІІ століття, якби тільки Османська імперія подала щонайменший привід до війни. Однак події в “польських областях” 1794 року відтягнули початок війни Росії проти Туреччини і вона почалася лише у листопаді 1806 року за землі поза дністровським кордоном. Одним із важливих завдань, що постали перед російським вищим військовим керівництвом з початком війни, була необхідність “залучити запорожців та інших російських людей тамтешніх... на бік [Росії]” [7; 40]. У зв`язку з цим міністр внутрішніх справ В. Кочубей наказав новоросійському генерал-губернатору Е. Рішельє усіх задунайських запорожців, що будуть переходити російський кордон, приймати “пристойно“, дозволяти їм селитися в Чорномор`ї, а сімейним надавати позику від 50 до 100 карбованців. Відозви та обіцянки російського уряду мали певні наслідки. Задунайські козаки невеликими групами та поодинці виходили до російської держави. Небажання колишніх російських підданих воювати на турецькому боці, побоювання розправ у разі включення Добруджі до складу Росії, спроба скористатися обіцянками уряду отримати амністію, землі на Кубані та зберегти козацькі права і привілеї змусили частину задунайців повернутися на батьківщину і стати волонтерами. Стрімке збільшення російських військових підрозділів за рахунок задунайців пояснюється і намаганням задунайського населення легалізувати себе на території Добруджі. Адже Задунайський Кіш на початку 1806 року перебував у складному становищі. Січ у Катирлезі була зруйнована, а територія проживання задунайського населення опинилася під контролем російської армії.

Перехід у грудні 1806 року задунайського кошового отамана Трохима Гайдабури з 103 козаками та іншого загону задунайців на чолі з Іваном Губою на бік Росії і включення їх до складу кілійського волонтерського полку дали підстави командуючому Молдавською армією генералу І.І. Міхельсону та командуючому 13-ю дивізією генералу Е.Й. Рішельє розглянути питання про створення із задунайців окремої військової частини, покликаної виконувати особливі військово-політичні завдання. 18 лютого 1807 року І.І. Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більшого числа задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького Війська Низового, однак наголошував, що остаточне оформлення нової військово-адміністративної одиниці Російської імперії відбудеться після війни за умови зразкової військової служби козаків. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо офіційно було затверджене наказом Олександра І. Створенням козацького формування, всупереч відсутності в цьому об`єктивної необхідності, російський уряд розраховував перш за все, встановити контроль над українським населенням на Дунаю, завдати рішучого удару Задунайській Січі, а також збільшити військовий контингент російської армії за рахунок