Повернення козаків Задунайської Січі в скрутний для Російської імперії час сприймалося тогочасним суспільством як прояв патріотизму, любові до своєї вітчизни, намагання допомогти батьківщині в нелегкий для неї час. Учасник військової кампанії 1828–1829 років капітан Лук`янович писав, що перехід частини задунайців був дуже корисним для Росії. Вони “багато в чому сприяли успішній переправі...через Дунай і відкрили... зручності для очищення всієї країни... між морем, правим берегом Дунаю і Трояновим валом, де знаходяться Тульча, Ісакча, Мачин, Гірсов, Кюстенджи і татарські житла” [21; 97]. Повернення задунайців у “лоно вітчизни” сприяв підтримці зовнішньополітичного курсу російської держави, зміцнив позиції її армії і головне поклав край небезпечній у всіх відношеннях для абсолютиської монархії Задунайській Січі. Все це сприяло оформленню із задунайців Окремого Запорозького (а після оселення на узбережжі Азовського моря — Азовського) війська, хоч об`єктивно військова структура Російської імперії не потребувала нових іррегулярних формувань.

Разом з тим, слід наголосити, що ще до створення Азовського козацького війська із задунайців російською урядовою адміністрацією розглядалися й інші варіанти влаштування подальшої долі козаків. В інтересах “загальнодержавної користі“ російський уряд планував оселити задунайців у західній частині Кавказького хребта з приєднанням до складу Чорноморського козацького війська. Водночас не тільки уряд, але й задунайське козацтво плекало надію оселитися “на Чорному морі, поблизу України” серед чорноморців. Задунайці не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького товариства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму [22; 119].

У поселенні на Кубані задунайські козаки вбачали певну гарантію збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайці могли сподіватися: 1) на збереження прав і привілеїв козацького стану; 2) отримати достатню кількість придатної для обробітку землі в сприятливих для ведення господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну спроможність власних господарств; 3) на змогу виконувати пряме призначення козацьких військ — охорону прикордонної території, участі в бойових діях. Використання козацького формування за призначенням збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися на східному узбережжі Чорного моря були цілком виправданими і зумовленими бажанням залишитися козаками певного статку, а не колишніми втікачами, гнаними з батьківщини людьми.

Та і ситуація на Кавказі в 20–30-х роках ХІХ століття не дозволила цього зробити. Визначені для поселення задунайських козаків околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Уряд піти на таке не міг. До уваги бралась і слабка боєздатність та мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро постало і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Ускладнювала ситуацію й ті обставини, що вибрана Й. Гладким місцевість під поселення мала дуже обмежену кількість джерел з питною водою, а згідно з ранішим розпорядженням уряду про оселення навколо Анапи 500 сімей малоросійських козаків, вже почали прибувати на нові місця мешкання переселенці [23; арк. 15, 17, 22; 120]. Враховуючи резонанс переходу Задунайського Коша в межі Росії, а також заслуги задунайців у російсько-турецькій війні 1828–1829 років, уряд не міг перетворити козацьке з`єднання на рядовий підрозділ регулярної армії чи ліквідувати його. Принаймні, не міг зробити це найближчим часом. Такий крок не сприяв би і подальшому поверненню колишніх російських підданих у межі держави. Тому із задунайців було створене окреме козацьке військо і за розпорядженням уряду до успішного закінчення воєнної кампанії на Кавказі тимчасово було поселене на Бердянському пустищі в Олександрівському повіті Катеринославської губернії.

Піднімалося питання й про включення задунайців до складу Дунайського козацького війська, що тільки-но складалося. Однак повільні темпи формування Дунайських полків, прихильне ставлення Миколи І до кошового отамана Задунайської Січі, зростаючий у суспільстві авторитет Й. Гладкого та його власні амбіції змусили відкинути саме такі пропозиції окремих урядовців.

Якщо говорити про особливості становлення південноукраїнських козацьких військ ХІХ століття, то слід виділити наступне: