Реферат на тему:

План облаштування соляних промислів на півдні України після Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 р. 

Проблема економічного облаштування території, яка опинилася у складі Російської імперії після Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 р., гостро постала перед російською адміністрацією в другій половині 70-х років. Справа постачання сіллю населення у XVIII сторіччі належала до ряду стратегічних. Про це свідчить розгляд сенатом з подачі генерал-губернатора Новоросійської та Азовської губерній князя Г.О. Потьомкіна питання про соляні промисли на Кінбурзьких, Бахмутських та Маноцьких озерах. Про цю справу ми дізнаємося із доповіді Сенату імператриці Катерині ІІ.

Даний документ знаходиться в Російському державному архіві давніх актів у фонді 19 справа 205. Це — копія, ймовірно 1803 р., бо знаходиться серед справ 1803 року і почерк справ співпадає [2]. Справа містить 8 аркушів. Текст на обох сторінках кожного аркуша. Датування справи відсутнє, але позаяк вона стосується питання, що виникло після зруйнування Січі, то можемо говорити про 1776 –  рр.

У справі кожен комплекс озер розглядається окремо (Кінбурзькі, Маноцькі та Бахмутські). Маноцькі озера знаходилися на території Війська Донського. Згідно з урядовими планами вони повинні були забезпечувати Слобідську губернію, а також фортеці Приазов’я.

Що стосується Кінбурзьких — то раніше вони знаходилися у володінні очаківських жителів, з одного боку, та запорожців — з іншого. Те, що Кінбурзькі соляні озера не належали до власності кримського ханства, хоча і знаходились на його території, підтверджує і А. Скальковський. Він свідчить, що в 1785 році при укладенні відкупного контракту на соляний промисел турецькі фінансові чиновники, при переліченні всіх внутрішніх та зовнішніх ханських озер, не згадують про Кінбурзькі [3, 22].

Запорожці видобували сіль для власного споживання, а також інколи вивозили в Україну. Схема турецького промислу була така: сіль складали в бугри, потім частину продавали на місці російським підданим, а частину перевозили до Очакова, де і зберігали в магазинах, а в міру виникнення попиту — продавали полякам та російським підданим. У свою чергу, поляки та росіяни переправляли її далі в Польську Україну ріками Бугом та Дніпром, платили за неї по 5 – коп. за пуд, та ще й мито в Очакові по 15 копійок. При перетині кордону Російської імперії росіяни платили ще 1 копійку [1, арк.1 зв.]. При укладенні Кючук-Кайнарджийського мирного договору, згідно з 18 артикулом, територія соляних озер переходила під російську юрисдикцію. Але при розмежуванні кордонів, яке проводили російські та турецькі комісари, останнім вдалося добитися у російського генерал-майора Кохіуса дозволу на видобуток солі на російських територіях очаківськими жителями. Для цього при осадженні солі бажаючі повинні були з’являтися до командирів турецької та російської влади і брати у них білети-дозволи для вільного солеваріння та вивозу солі [1, арк.2].

У той же час Г.О. Потьомкін звітував і про положення бахмутських соляних промислів. Ці промисли були закриті через нерентабельність с середині століття, але відновлені під час російсько-турецької війни 1768 –  рр., коли провіз солі із Криму та Очакова було зупинено. Але казна не отримувала прибутків від цих соляних промислів. Там знаходилося 60 сковорідок, до яких було приписано 1000 душ, а діяли постійно тільки 2. При цих двох сковорідках працювало по 5 осіб, при цьому для солеваріння було відведено ліс на дрова, який, за переконанням урядовців, можна було б використовувати для кораблебудування. Солеваріння відбувається не цілорічно, а тільки влітку, коли приїжджали відкупники із України. Ці торговці платили за кожну сковороду по 20 рублів на добу. Із цієї суми солеварам платилось по одній копійці за пуд (коли сковорода давала більше 120 пудів, то по дві копійки). До того ж робітники солеварні продавали дрова відкупникам по 4 сажні на сковороду по 4 рублі за сажень. Тобто солевари користувалися казенним знаряддям, продавали казенний ліс, подушного окладу не платили [1, арк.2 зв – ]. Саме тому Г.О. Потьомкін пропонував перевести із Бахмута всіх солеварів разом із знаряддям при слободі Колпаківка і приписати до кінбурнзьких соляних промислів. Також Г.О. Потьомкін пропонував загатити прогної, які з’єднували озера з Чорним морем та Дніпровським лиманом, бо по них виносилася сіль із озер. На це потрібно було біля 500 рублів. Заробітну плату пропонувалося виплачувати під час роботи вдвічі більше ніж по плакату. Дозволялося користуватися рибними ловлями та іншими угіддями, але за це робітники повинні були нести по черзі караульну службу. Для управління промислом запроваджувалася контора, яка перебувала в особистому підпорядкуванні губернатора. До неї направляли одного штаб- і двох обер-офіцерів, штат нижчих служителів поки ще не визначався. Сіль пропонувалося продавати в Російській імперії, де вона була не на відкупу, а у вільному продажу, а також до Польщі по 20 копійок за пуд для зрівняння ціни з очаківською. Для витіснення турецької солі з цього ринку пропонувалося зменшити вивіз солі через російські кордони турецькими підданими. Для цього сіль очаківців та кримчаків пропонувалось обкладати митом по 25 копійок з пуда. А щоб прикордонні митниці могли відокремити російську сіль, кожний покупець повинен був брати у конторі Кінбурнзьких соляних озер витяг з означенням у ній кількості солі і місцем ймовірного продажу. Без цієї довідки вся сіль повинна була обкладатися митом. Втім, прямої заборони користуватися кінбурзькими соляними промислами туркам та кримчанам не було, бо Росія не хотіла загострювати і без того напружених відносин із Туреччиною [1, арк.3 зв.]. Щодо процесу видобутку, то на майбутнє