Сенат, у свою чергу, запропонував із-за нетривкого миру з Туреччиною законсервувати Бахмутські соляні промисли і залишити усі інструменти для солеваріння та солеварів та підручних робітників [1, арк.5 зв. – ]. Бахмут повинен був залишатися базою для забезпечення сіллю Слобідської та Малоросійської губернії у разі війни з Оттоманською Портою. Через пересторогу все тієї ж війни, Сенат вирішив не поспішати із будівництвом соляних магазинів на Кінбурні. Побудувати головний магазин пропонувалося при Микитиному перевозі. По-перше, це місце знаходилося далеко від кордону і місця ймовірних боїв, а по-друге, Микитин перевіз знаходився на шляху із Криму, яким сіль прямувала до Польщі. Планувалося, що поляки будуть зупинятися на Микитинських соляних магазинах, а не продовжувати шлях до Криму, бо ціни будуть вигіднішими (хоча трохи вищими, ніж на озерах), а шлях коротший та безпечніший. Тому планувалося максимально укріпити Микитин перевіз, а сіль до нього доставляти по Дніпру, для чого створити пристань. Ціни на сіль повинен був встановлювати губернатор. Але ніяких фізичних перепон для польських покупців наказувалося не чинити. Щодо виплати вдвічі більшої проти плакатної зарплатні робітникам Кінбурзьких соляних озер, то Сенат пропонував її встановити як випробувальну, “впредь до указа”. А якщо дана міра буде приносити збитки казні, — то скасувати [1, арк.6 зв. –  зв.].

Далі питання про функціонування Бахмутських соляних озер розглядалося в Азовській губернській канцелярії. Катеринославський купець Василь Терентьєв подав клопотання до канцелярії про бажання взяти на відкуп бахмутський соляний промисел. Наглядач даних промислів полковник Іван Шабельський доповів про стан ввірених йому заводів — про що йшлося вище. Тому 21 грудня 1782 року вийшла постанова азовського начальства про припинення виварювання солі на Сіверському Донці. Г.О. Потьомкін затвердив це положення і наказав все майно та будівлі заводів продати з публічних торгів [3, 16 – ].

Отже, можемо зробити висновки, що російська адміністрація чудово розуміла стратегічне значення соляного видобутку та продажу для закріплення на Північному Причорномор’ї. Тому вона намагалася, по-перше, забезпечити населення власних територій, по-друге, підпорядкувати собі польський ринок, витіснити турецьких та татарських солеварів і крамарів. Але імперія ще не набрала достатньої ваги, щоб зробити це за допомогою сили, тому доводилося лавірувати і йти на певні поступки у вигляді дозволу користуватися кінбурзькими промислами очаківським жителям.  

Джерела та література

Російський державний архів давніх актів. Ф.19, оп.1, спр.205.

Російський державний архів давніх актів. Ф.19, оп.1, спр.206.

3. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715 – ) // ЖМВД. — 1849. — Част. . — Кн.1 – (окремий відбиток). — 65 с.