Розвиток населення Трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько піді-йшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Феномен Трипільсь-кої культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико-біологічні, антро-пологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників люд-ських суспільств півдня, центру, сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологіч-них і мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населення Трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення в складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення в господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов'ян, а також інших індоєвропейських народів.

Тоді ж причорноморські степи й Крим посіда-ли угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства — носії середньо-стогівської, ямної та інших археологічних культур. Перші з названих уже приручили коня. Вони, як і їхні наступники, маючи специфічний уклад життя, були досить войовничими, про що свідчать чис-ленні знахідки бойових молотів, кинджалів, нако-нечників для стріл. Можливо, побоюючись напа-дів із півдня, загроза яких постійно нависала над трипільцями, вони й стали будувати поселення-гіганти. їхні концентрація та щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави говорити про оборонні функції цих зон «суперцентрів». Але водночас взаємовплив південних сусідів та трипільців-землеробів зумовив зміну в них спосо-бу господарювання — на пізньому етапі існування цієї культури стало переважати скотарство.

Племена ямної культури, що селилися на широких степових просторах від Приуралля до Дунаю в III тис. до Н.Х., також швидко пересува-лися на безмежних просторах й були дуже вой-овничі. У другій половині III тис. до Н.Х. на місцях колишніх трипільських поселень лісостепового Правобережжя споруджуються кургани «ямників». Характеристика укладу їхнього життя яск-раво доповнюється матеріалами, одержаними під час розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало близько 1 тис. років, із невеличкого селища з землянко-вими житлами воно перетворилося на фортецю, оточену глибокими ровами та кам'яними стінами (збереглися їхні залишки заввишки 2,5 м).

У цю ж добу, наприкінці IV тис. до Н.Х., в степах України з'являються кургани, що на віки стають невідривним елементом ландшафту цієї зони. Ці кургани становлять округлі насипи різної висоти. Під ними містяться поховання. Та це не просто насипи з грунту, бо довкола них збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових вальків, каміння й де-рева. Появу курганів із викладеним довкола камінням чи вертикально поставленими плита-ми дослідники пов'язують з культом сонця. Сте-повий курган — це ніби трохи підняте над по-верхнею землі повторення в меншому масштабі того, що бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель видимого світу.

В ці часи переважає обряд поховання помер-лого в скорченому вигляді й посиланого черво-ною вохрою. Характерно, що поховальну конст-рукцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев'яні дискові колеса від воза знімалися й клалися по кутах могильної ями. Померлий на-чебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавніши-ми свідченнями використання колісного транс-порту на нашій території.

Крім того, в ці часи з'являються перші похо-вальні кам'яні скрині та монументальна скульп-тура у вигляді різноманітних стел — кам'яних плит прямокутних, трикутних, трапецїєвидних контурів. Поряд із простими стелами зустріча-ються й антропоморфні, на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам'ятками, пов'яза-ними з вшануванням предків, сонця, родючості.

Загалом перші скотарі українських степів різко змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зокрема, поклали край віковим культурним впливам на Дніпровському Правобережжі нижньодунайських та балканських племен. У середи-ні IV тис. до Н.Х. розпочався зворотний процес, в результаті якого було повністю витіснено це чужорідне для території України населення. А в способі господарювання з'явилося степове ско-тарство, яке поширилося від Дніпра до Карпат.

Далі на шляху прогресу стародавнього насе-лення України був історичний період, що тривав близько 1 тис. років (II тис. до Н.Х.). Він дістав на-зву «доба бронзи» за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи, рідше, — свинець або миш'як). Цей штучний метал був твердіший, ніж мідь, температура його плавлення була також значно нижчою: мідь плавиться за температури 1056°С, а бронза — близько 700-900. Таку темпе-ратуру можна було отримати навіть у найпримітивніших печах, а то й на вогнищах просто неба.

Вважається, що відкриттю цього сплаву мог-ла сприяти наявність у деяких мідних рудах домі-шок олова (найкраща бронза — 9 частин міді та 1 частина олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали вигото-вляти знаряддя праці та зброю. На території ни-нішнього Донбасу в давнину були шахти для ви-добування руд, необхідних у виробництві бронзи.

Розвиток металургії бронзи й поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, вза-ємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виді-лення скотарських племен з-поміж інших. Це зна-менувало початок нагромадження багатства (на-самперед худоби та товарів від землеробів) у ру-ках окремих сімейств. Патріархальні родинні від-носини остаточно утвердились у тогочасному су-спільстві — головна роль переходить до чоловіків.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20): шнурової та багатоваликової кераміки, Тщинецько-Комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали