думку, «із кочовиками-скіфа-ми, що мешкали в Азії, воювали й завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи пе-рейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли поба-чили, що проти них виступило велике військо, по-чали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її».
Перенесення центру скіфів у Нижнє Подні-пров'я та степовий Крим відбулося в середині — другій половині VI ст. до Н.Х. Вірогідною причи-ною цієї передислокації, на думку В.Мурзіна, бу-ло намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали ан-тичний світ із землеробськими районами Лісо-степу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачення. Встановлен-ня такого контролю сприяло також певній еко-номічній єдності кочового Степу та землеробсь-кого населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалася на-прикінці VI ст. до Н.Х., крім іраномовних околотів, входили різні з походження народи.
Дещо раніше, на початку VI ст. до Н.Х., скіф-ським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів. Дійшовши до
Волги, нападники змушені були повернути на-зад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їхню непереможність.
За свідченням Геродота, Скіфію населяли ко-чові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще назива-ли, елліно-скіфи, на північ від них — аллазони. Ще далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-землероби, котрих ще називали бо-рисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола насе-ляли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо).
Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів. Північно-причорно-морська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до Н.Х. Багато в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Александра Македонського. Останній також намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії — Запіріон — після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю в них найдосконалішої для тієї доби зброї.
Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використо-вувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойо-вий пояс і щит, його голову захищав шолом. За-хищеним був також бойовий кінь (у загонах важ-коозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовувалися списи, дротики, со-кири, кинджали й, передусім, короткі мечі.
Щоб захиститися від цих небезпечних напад-ників, їхні сусіди зводили укріплення. У багато-людному Лісостепу було на той час чимало вели-чезних за площею городищ — Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більш як 6000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених посе-лень, а й самі могутні укріплення: висота земля-них валів на Більському й Немирівському горо-дищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.
Лісостепові племена займалися орним зем-леробством (вирощування пшениці, ячменю, жи-та, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня), садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробляння чорного й кольорових ме-талів, а також бронзи. Суспільство в соціально-му плані було досить диференційоване.
Зображення скіфів на електровому кубку з кургану Куль-Оба
Розшарування суспільства ще виразніше було помітне в кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать числен-ні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.
Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До панте-ону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародитель-ка цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагімасад — бог водяної стихії й покровитель конярст-ва; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мистец-тво мало зооморфний характер (так званий «звіриний» стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фанта-стичного грифона, гірського козла. А монумен-тальне мистецтво представлене кам'яними ан-тропоморфними стелами.
У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до циві-лізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі ІУ-ІІІ ст. до Н.Х., а в II ст. до Н.Х. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столи-цею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.
Сармати, що на історичній арені змінили скі-фів, як і останні, тривалий час (більш як 600 ро-ків) посідали широкі простори — від при-каспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, який посту-пово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи із землеробськими племенами Північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським на-селенням Подніпров'я та Криму, сармати впли-вали на формування й розвиток їхніх культур.
Сформувавшись у заволзьких степах на ру-бежі ПІ-11 ст. до Н.Х., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а дещо
