Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочовики після спустошливих набігів створили свою державу в Паннонії. На її чолі 445 р. став Аттіла. Але вже після його смерті 454 р. ця не-міцна політична структура розпалась.

У другій половині 1 тис. н.е. зі сходу на захід кочували нові групи номадів — авари, болгари, угри. Два останні угруповання, перейшовши Ду-най і поєднавшись із місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою на долю більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка давньоруської історії «Повість временних літ» (далі — «Повість...») свідчить так: «Ці обри вою-вали проти слов'ян і примучили дулібів (союз пле-мен на Волині — авт.), що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягати ні коня, ні вола, а велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і везти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів ве-ликі багатства, номади за варварськими звичая-ми їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» УІІЛ/ІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещипина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї, до них входили різноманітні коштовні речі. Оче-видно, тут були поховальні чи поминальні комп-лекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров'ї цих часів.

Дещо іншою була доля Хозарського каганату — одного з могутніх об'єднань кінця 1 тис. н.е., вплив якого певний час поширювався на тери-торії від Кавказу до Дунаю. В період своєї могут-ності Хозарія протистояла Арабському халіфату й Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов'янських — полян, сіверян, вятичів, радимичів). Столицею хозарів було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їхні населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Хар-ківщині, біля Верхнього Салтова, розміщувалися значні за розмірами городище, відкрите посе-лення та могильники, котрі були головним осе-редком Хозарії на прикордонні зі слов'янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися зем-леробством, різноманітними ремеслами, особ-ливо посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу була й військова справа, розвит-ку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов'янами. В цілому ж їхнє суспільст-во переступило рубіж докласових відносин. Се-ред низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм. Розвивалися відносини хозар зі східними слов'янами. Проте після похо-ду київського князя Святослава 965 р. каганат як держава був приречений на зникнення. Його осіле населення влилось як складова частина до різноетнічних груп Причорномор'я.

На північних кордонах сучасної України в 1 тис. н.е. також кипіло життя. Тут, на північ від басейнів Прип'яті й Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов'янами. Останні виявляли велику активність і вже в 1 тис. н.е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Інша доля чекала германців, які в першій половині 1 тис. н.е. зі Скандинавського регіону через територію Польщі вирушили на південь. Вони досягли земель Волині й Поділля, де меш-кали поряд зі слов'янськими та іншими групами населення, їхній рух до берегів Чорного моря не був блискавичним. У результаті поступової міграції й осідання германців сформувалася так звана «держава Германаріха» — очевидно, тим-часове об'єднання багатьох різноетнічних угру-повань під егідою готів. На території Дніпров-ського Правобережжя готи проіснували, зберіга-ючи етнічну окремішність, близько 200 років. Після розгрому гуннами германські племена (крім окремих, які ще певний час проживали в Криму й навіть були федератами Візантійської імперії) до кінця IV ст. перейшли далі на захід.

Слов'яни

1 тис. н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їхнє походження й місце початкового прожи-вання є кілька версій. Перша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з Вісло-Одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віспою. За четвертою — між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барана, що конту-ри праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні, в 2 тис. до Н.Х., з індоєвропей-ської спільноти й аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально