Коберський, редакторами і коректорами в 30-х роках — Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. Спиридон Коберський підтримував дружні стосунки з керівником Києво-Печерської друкарні Юстином. Як пояснював пізніше Юстин, обидва друкарі, "враховуючи свою належність до однієї нації і давнє знайомство", домовилися про спільні видання: Спиридон надсилав до Києва дрібні почаївські видання, Юстин додруковував до них титульні аркуші з позначенням Київської друкарні, а частину тиражу пересилав у Почаїв. Ці незаконні, з точки зору властей, дії було розкрито щойно 1801 р.
Доброго слова заслуговують майстри, які забезпечили високомистецьке оформлення книг. Це, зокрема, на початку діяльності друкарні, Андрій Голота і Йосиф, в середині XVIII ст. Йосиф Ґочемський, в 70-80-х рр. Адам Ґочемський. Справжніми мистецькими витворами були деякі титульні аркуші. Слід відзначити дбайливе ставлення до краси шрифтів і компонування сторінок 143. Заслугою Почаївської друкарні було також впровадження специфічно українського, дуже елегантного курсиву 144. Творчі зв’язки почаївських граверів з київськими сприяли поліпшенню мистецького рівня друків обох друкарень. Гравери, які співпрацювали з друкарнею, виготовляли і станкові гравюри — крім сюжету "Облога монастиря", збереглися гравюри з зображенням Почаївської чудотворної ікони, а також сцени її коронування 1773 р.
Як видно з викладеного, хоч Почаївська друкарня належала до василіянського чину, діяльність її виходила за вузько конфесійні межі. Подібно до того, як київські, новгород-сіверські, чернігівські видання використовувалися не тільки православними, але й католиками візантійського обряду, так і почаївські видання поширювалися серед православних в Україні і навіть поза її теренами. Безперечно, на репертуар та оформлення книг Почаївської друкарні вплинула і полонізація частини василіянських ченців та вищого унійного духовенства. Втім, цей процес щойно розпочався, а головне, в складі василіянського чину, в тому і серед керівників Почаївської друкарні, були діячі, які свідомо протиставлялися латинізації обряду та полонізації мови.
Умови для діяльності друкарні складалися нелегко. Контроль над змістом книг з боку нунціатури, погіршення статусу української культури і мови, неприхильні для греко-католицької церкви постанови сейму Речі Посполитої 1791 p., — все це не створювало сприятливої атмосфери для культурних ініціатив. В окремих випадках повторювалася ситуація 1651 р.: діячам української культури приписували не тільки ідеологічне обґрунтування національних програм, але й безпосередній зв’язок зі збройною боротьбою, що в більшості випадків не було правдою. Під час так званої "Волинської тривоги" 1789 р., коли місцеве панство боялося повторення Коліївщини, згадувана цілком невинна україномовна "Книжиця для господарства" Ленкевича, що вийшла попереднього року, розглядалася як підступна алегорія. Дійшло до того, що рецепт консервування горіхів піском у горнцях коментували так: "Ми добре розуміємо, що горіхи — це кулі, пісок — порох, а горщики — гармати". Така інтерпретація ставала приводом карати тільки за одну наявність книжки 146. Хоч такого типу звинувачення були чимсь винятковим, безглузді чутки в атмосфері підозрілості до всього, що не польською мовою і не латинським шрифтом, засвідчили закорінення відповідно спрямованих ментальних стереотипів серед тієї частини шляхти, що вороже ставилася не лише до православ’я, але й до унії.
Попри все це, цензурний контроль над Почаївською друкарнею не був настільки суворим і принизливим, як в Росії, не стосувався подробиць внутрішнього життя церкви, як це було після 1720-1721 рр. у Гетьманщині. Тому Почаївська друкарня змогла продовжити впровадження в друк української мови і тим самим піти шляхом, започаткованим у кінці XVI — на початку XVII ст. друкарнями острізькою, київською, чернігівською, Сльозки та деякими іншими. Досить численні книги, надруковані у Почаївському монастирі як грекокатолицькому (тобто до 1830 р. включно) залишилися на складі у православній Почаївській лаврі до 1862 р., коли їх закупив гуртом львівський купець Михайло Димет для продажу в Галичині й на Закарпатті; виданий Диметом того ж року каталог використовувався пізнішими бібліографами.
Поширення церковної унії на Закарпатті актуалізувало справу видання і на цих теренах церковних книг, що відповідали б засадам католицького віровчення. 1672 р. перемишльський єпископ Іван Малаховський, кандидуючи тоді на мукачівську єпископську кафедру, писав до австрійського імператора Леопольда про потребу мати друкарню в Мукачеві, однак підтримки не здобув.
Також пізніше не отримав допомоги мукачівський єпископ Йосиф де Камеліс, коли звернувся у справі заснування друкарні в Мукачеві до примаса Угорщини, естергомського митрополита кардинала Колонича. Згодом на прохання мукачівського єпископа Мануїла Ольшавського власник Мукачівської домінії граф Шенборн писав до імператриці Марії Терезії за дозволом відкрити друкарню з кириличними і латинськими шрифтами, цього разу відмова була зумовлена ворожістю до проекту єґерського римсько-католицького єпископа графа Естергазі, якому до 1770 р. канонічно підпорядковувалася мукачівська унійна єпархія. Книги для Закарпаття час від часу вдавалося надрукувати за межами краю — у Трнаві Катехізис де Камеліса 1698 р., Буквар 1699 р., "Краткоє припадков моралних собраніє..." Георгія Геннадія Бізанція 1727 р., а у Клужі латинсько-церковнослов’янський буквар 1746 р. 149 Не вдалася й спроба мукачівського єпископа Івана Брадача видавати книги у віденській друкарні Курцбека: обидва призначені для Закарпаття друки конфісковано за вияви православ’я у тексті (про це далі). На замовлення уряду у Курцбека видруковано Урбар (нормативний акт про статус і повинності селян-підданих) і бланки урбаріального перепису 150; унікальність їх полягає в тому, що вони укладалися мовами народів імперії, отже, також українською, близькою до розмовної. Записи в урбарях, як і покрайні записи на стародруках, — свідчення українського характеру діалектного мовлення закарпатських русинів.