Реферат - Початки національного відродження (перша половина ХІХст.)
53

на позиціях визнання особливих цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства і держави. Консерватизм став їхньою ідеологічною платформою в боротьбі за збереження національних і станових привілеїв" [37, с. 6-7].

Державно-територіальний патріотизм козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацько-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що "... на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій нарід, то всеж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піоніри українського національного відродження..." [208, с. 1].
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця XVIII-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму" [208, с. 4].

Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку — формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію, боротьбу за самостійне державне існування.
Початок XIX сторіччя, незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був, в дійсності, періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і XIX століть відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов’янських народів.

Незважаючи на певні відмінності, національне відродження в Україні, як і у багатьох народів Східної Європи, на думку В. Шевчука і М. Тараненка, проходило три головних етапи: "... на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави" [319, с. 142].

Замилування козацькою минувшиною на початку XIX сторіччя в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, все ж мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Непродуктивність його полягала в тому, що зважаючи на всій становий характер, цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про козацьку вольницю. Крім того державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіально-становий, а не національно-етнічний характер.

Подолати цю прірву між основною масою нації та тією частиною її політичної еліти, що залишилась вірною ідеалам державності допомогли процеси, що на перший погляд не мали до цього ніякого відношення. Літературне відродження початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798). Написана в бурлескній, жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як політичного ідеалу. Написана народною мовою, "Енеїда" поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом героїчної минувшини, в якому ідеї патріотизму органічно поєднувались з традиційним народним демократизмом.
Я. Оршан, один з дослідників української політичної думки, відзначав, що: "Українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович. Бодянський і др.) є теж у великій мірі защіпленням на українському грунті нових ідейних впливів заходу (м. ін. дуже великий вплив німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого політичного руху. У тодішніх українських письменників, фільольогів, істориків та етнографів бачимо любов до природи української землі, любов до побуту, звичаїв, обичаїв, повір і пісень українського простолюддя, оборону самостійности української мови, прав української літератури на самостійний розвиток і врешті романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга має в них чисто пасивний характер і не зобовязував їх до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичного українства — "українофільства" і "народовства"..." [205, с. 3—4].

Коли щодо Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ряду інших можна погодитись з висновком Я. Оршана про те, що "для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед", то щодо І. Котляревського чи М. Костомарова даний висновок

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17