Реферат - Початки національного відродження (перша половина ХІХст.)
53

його влив на політичні процеси, В. Міяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любови, справедливости і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям" [178, с. 61].

У матеріалах карних справ щодо декабристського повстання, крім свідчень про деякий духовний зв’язок з масонством, є згадка і про існування в Україні власне українського Малоросійського таємного товариства. Згідно зі свідченнями деяких з арештованих декабристів його організатором був полтавський поміщик, повітовий маршалок В. Лукашевич. Згідно з тими ж свідченнями метою Товариства було здобуття Україною незалежності від Російської імперії. 1826 року В. Лукашевич був заарештований і ув’язнений у Петропавлівській фортеці. На допитах він тримався сміливо, взяв всю провину на себе і не видав нікого зі своїх спільників. Не знайшовши інших свідчень вини В. Лукашевича окрім свідчень декого з декабристів, імперський режим засудив його до дещо дивного вироку — заслання до власного маєтку без права залишати його межі. Така м’якість, як на той час, вироку може пояснюватись не стільки тим, що не було знайдено достатньої кількості свідчень вини В. Лукашевича, скільки можливою протекцією з боку високопоставлених чиновників імперії, що належали, як і він сам, до масонства.
Особистість В. Лукашевича є цікавою не лише як організатора одного з таємних товариств, які на початку XIX сторіччя ставили перед собою мету здобуття Україною державно-політичної самостійності, а й як одного з можливих авторів такого етапного твору в історії політичної думки України як "Історія Русів". Оцінюючи значення цієї пам’ятки української політичної думки В. Шевчук зазначає: "Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з’являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: "Енеїда" Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та "Історія Русів", яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже почали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім’я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці ("никакой розни")" [317, с. 5].
Цей твір до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.
Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83].

Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17