козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак, із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.
Воєнні дії 1648-1649 рр.
«Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чи-мало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козаки подола-ли заціпеніння, згадали про свою лицарську славу й по-чали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було лише 6 тис., але вони спи-ралися на маси невизнаного урядом козацтва й пригноб-леного поспільства. Головними причинами зростаючого не-задоволення народних мас України політикою Речі Поспо-литої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність пра-вославної шляхти від свавілля польських магнатів, пере-слідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.
Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти са-мостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на споруд-ження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збирати-ся на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спіль-них дій.
Одним з організаторів повстання став Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.VІ. 1647), Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім'ї дрібного ук-раїнського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латин-ською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З моло-дих літ опанував військову справу. Брав участь у козаць-ких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники, Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а молод-шого сина Хмельницького наказав побити мало не до смерті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.
Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козаць-ких прав і привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чиги-ринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Бі-лоцерківського — Яцина Люторенко і Яцько Клиша та вій-ськовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніс.
Перший варіант знищення польських військ на Наддні-прянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельни-цький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чи-гирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чиги-ринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова — резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправдатися. Кричевський співчував змовникам і відпус-тив Хмельницького. Проте він разом із старшим сином Тимошем та 16-ма однодумцями за околицею Чигирина по-вернув на Запоріжжя. Дорогою до них приєднувалися різні люди, й на Січ прибуло 300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку прибулі оселилися на о. Томаківка, за милю нижче від Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон;
Тут же перебували козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький з побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки вже були готові до штурму Січі. Але полковник Гурський не прийняв бою і завчасно втік залога з Черкаського полку впустила пов-сталих у Січ і сама приєдналася до них. На загальній раді 30 січня, за іншими даними — на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтри-мали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.
Літопис Григорія Граб’янки, розповідаючи про втечу Б.Хмельницького у грудні 1647 року на Запорожжя зазначає: “Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами”.
21 січня (в історичній літературі називають 25-е, 31-е січня) 1648 року загін повстанців на чолі з Б.Хмельницьким захопив Микитинську Січ. У цьому йому сприяли козаки Черкаського козацького реєстрового полку, які перебували в ній для спостереження за татарськими переправами через Дніпро. Повстання охопило весь Низ, де Б.Хмельницький “усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запорожжі стояли) винищив”.
Народна пам’ять скрізь століття пронесла цікавий переказ про те, яким чином Хмельницький добився успіху. “... Приїхав на Січ, аж там стоїть жовнірство, бере од козаків десяту
