Курсова робота - Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов
67

фактичної незалежності від київського князя(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 112.). Полоцьке князівство проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності. Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (= дві мови) - поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними, граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного масиву ("поліської мови") були характерні: а) дифтонги; б) зміна ненаголошеного а > е (мёсец, пометь, тысеча); в) рефлексація o& > е (лес, лета, дзед); г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова (жана, нашому, ча-тыры); ґ) наявність фрикативного г (у); д) білабіальний w (вбук, дбугі, здарбуе, кроу, прауда); е) стверділий р (бурак, зорка, звер, рогат, Рурык); є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (ждлудзь, жэрдка, чбрны, чужы, шалом, шзравбкі, крынща, месяц) та ін. Діалекти кривичів ("кривицька мова") мали такі найхарактерніші риси: а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними: гняздо - гнёзды, вядрб - вёдры, сялд - сёлы, зеелянёцъ - зялёны; б) проривний g: naga, ganaed, Oapoga; в) губно-зубний б; г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш - з, ц, с ("чокання" і "цокання"): мець "меч", хоцу "хочу", цо-ловёк "чоловік", в руче "в руці", новгородець "новгородець"; ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц; д) збіг з' - ж', с' - ш': покази "покажи", васих "ваших", жернд "зерно", помажати "помазати"; е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl, tl: жерегло, мочйгло; є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто збереження сполучень ге, кв замість очікуваних зв, це: гвезда "звізда", квет "цвіт", кедить "цідити" та ін. Хоч цими двома мовами-діалектами користувалися генетично різні групи слов'ян, їх неухильно й послідовно зближували діалектні риси, що виникали під впливом спільного для обох етномовних ареалів балт-ського підґрунтя (субстрату). Як показали дослідження, саме впливом цього субстрату найпереконливіше пояснюються такі специфічні риси білоруської мови, як повне (недисимілятивне) акання, яке виникло, вірогідно, у VII-VIII ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі кривичів та в'ятичів, дзе-кання і цекання (можливо, вперше з'явилося в діалектах радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний білорусько-балтський словниковий фонд і слова зі спільними коренями - особливо в сільськогосподарській, рибальській та бортницькій лексиці, яка належить до сфери найдавнішої людської діяльності. В епоху пізнього середньовіччя консолідуючими елементами народностей стали писемно-літературні мови, а в національний період на перший план виступає менталітет як новий і найвищий тип духовності, національна ідея, які виявляються сильнішими за діалектні особливості. Це призвело до того, що в один національний мовний комплекс могли включатися й відмінні, а іноді й генетично різні та структурно досить далекі говори. Через це й колишні поліські та кривицькі білоруські говори стали єдиним білоруським національним етномовним комплексом. Дуже складним і суперечливим було формування наймолодшого східнослов'янського етносу - російського. У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Першими слов'янами на цих землях були псковські кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів'я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньо-волзьких озер. Племінні діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам'ятках давнього Пскова XIV-XVI ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки. Сусіди кривичів - предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики і освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група - літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літописі під 859 р.). Протягом IX-Х ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь - до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фінно-угорські племена. Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новго- родську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX-XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 p. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25