Реферат на тему:
Політична діяльність Української повстанської армії
Історія формування української державності нерозривно пов'язана із творенням українського війська. Впродовж історії України військові структури неодноразово були причетними до витворення основ української визвольної політики та створення українських державних інституцій. В середині ХХ ст., в час чергової активізації збройної боротьби за незалежність України, шляхом народного ополчення, "формуванням знизу" утворилася українська визвольна армія - УПА, яка спрямовувала дії на творення основ відбудови самостійної Української держави.
УПА, діючи повстанськими методами, здійснювала широкомасштабну визвольну політику, яка не обмежувалася лише веденням збройної боротьби. До сфери діяльності Головного командування УПА (ГК УПА) в процесі розгортання боротьби ввійшли питання, які не притаманні компетенції військового командування. Зокрема, внаслідок відсутності української державної адміністрації, ГК УПА було змушене вирішувати адміністративні, господарські, фінансові, освітні та інші питання. У цьому сенсі ГК УПА видано такі важливі державотворчі накази: "Розпорядження у земельній справі" від 15.08.1943 р., "Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України" від 1.09.1943 р.1 тощо.
Здійснюючи заходи по формуванню підвалин української держави, ГК УПА виступило за створення керівного всеукраїнського органу, який би отримав функції політичного керівництва українським визвольним рухом і перебрав би на себе обов'язки по налагодженню роботи в підпільній українській адміністрації. Це дозволило ГК УПА обмежитись лише вирішенням питань, невід'ємно пов'язаних з формуванням української визвольної армії. Тобто ГК УПА, виступивши в ролі фундатора процесу державотворення, прагнуло поглибити його, надати йому всеукраїнський рівень. Завдяки таким діям ГК УПА, в 1944 р. витворився всеукраїнський керівний центр української визвольної боротьби - підпільний уряд воюючої України - Українська Головна Визвольна Рада.
Під час визвольної боротьби ГК УПА цілеспрямовано здійснювала етнонаціональну політичну діяльність. Потрібно відзначити, що цей вид політичної діяльності УПА був одним з найголовніших. Адже тогочасний український визвольний рух, що його репрезентувала УПА, потребував налагодження нормальних відносин з українськими національними меншинами та іншими народами, щоб скоординувати з ними визвольну боротьбу, отримати підтримку, доброзичливе або нейтральне їх ставлення задля визволення України. Незважаючи на важливе значення в діяльності українського визвольного руху 1940-50-х рр., етнонаціональна політика УПА і сьогодні ще ретельно не вивчена українською історичною наукою. Тому перед сучасними науковцями стоїть завдання дослідити це питання. Тому й написана ця стаття, у якій зроблено аналіз теоретичних основ і спробу вивчення особливостей реалізації етнонаціональної політики УПА. Принципи етнонаціональної політики УПА розроблялись і реалізовувалися при взаємодії з провідною тогочасною структурою українського визвольного руху, що створила УПА - Організацією українських націоналістів (ОУН). Слід зазначити, що командування УПА і керівництво ОУН тісно співпрацювали між собою. Більше того, члени Проводу ОУН були представлені в ГК УПА, а Головний Командир УПА Р. Шухевич (1943-50) та його наступник В. Кук (1950-54) одночасно керували ОУН на українських землях. Тому УПА та ОУН і користувалися єдиними засадами етнонаціональної політики. Ідейні засади етнонаціональної політики УПА утворювалися на основі українського етнічного самосприйняття й сформованого в українській нації досвіду міжетнічного спілкування. Ця політика формувалася у відповідності до стратегічної мети УПА - створення єдиної, неподільної і вільної Української держави та забезпечення їй "відповідного місця серед інших державних народів світу". Концепція етнонаціональної політики УПА враховувала питання, пов'язані як з українськими національними меншинами, так і з іншими народами і державами. Тобто розглядала питання, що стосувалися внутрішньоукраїнської та міжнародної проблематики. Критерієм реалізації такої діяльності для УПА були українські національні інтереси. Політика щодо іноетнічного населення України базувалася не на вигнанні всіх неукраїнців - представників інших національностей з території України, а на можливості проживання всіх національностей в Україні, коли вони мають таке бажання. Єдиною важливою вимогою до них було показати свою лояльність до державоутворюючого етносу і українського визвольного руху, а згодом - до Української держави. Всі національні меншини УПА закликала до співпраці і участі в українській визвольній боротьбі, що мала принести користь і для них. Про це наголошувалося в працях членів ОУН і УПА та в офіційних документах цих визвольних структур. "В нашому політичному ладі, - як вказував член ОУН Олег Рись, - кожен нарід буде вповні самоорганізуватися так, як це буде відповідати його потребам, його стилеві життя, його традиціям"2. Тобто стверджувалося, що у майбутній Українській національній державі не буде обмеження прав окремих громадян залежно від їх національності. Це безпосередньо стверджувалося в політичних засадах діяльності УПА. Зокрема, вказувалося, що УПА веде боротьбу "за рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і обов'язках; за рівне право на працю, заробіток і відпочинок".3 В ставленні до народів, що знаходилися поза межами України, УПА також намагалася формувати відносини на основі рівності, толерантності і співпраці. Більше того, у своїх політичних засадах УПА проголошувала боротьбу не лише за визволення України і створення Української держави, а й за визволення інших поневолених народів і створення ними власних національних держав. Тим самим УПА реально вела безпрецедентну боротьбу за визволення всіх поневолених тоталітаризмом народів. У політичних засадах УПА вказувалося на необхідність зміни існуючої політичної системи світу, яка не може забезпечити мир і стабільність на планеті. Натомість пропонувалося творити політичну світобудову на принципі рівноправних незалежних національних держав, заснованих на власній етнічній території.4 Всі спірні питання, що могли виникнути під час реалізації цього принципу, повинні були вирішуватися лише шляхом переговорів між зацікавленими сторонами. Безперечно,