Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Політична думка княжої доби

Політична думка України своїм корінням сягає сивої давнини доісторичних часів. Предки сучасних українців, що на протязі віків посідали територію між Чорним морем і поліськими болотами, між Карпатами та Доном, на жаль, не залишили писемних пам’яток, що збереглися б до нашого часу.

Про їх уявлення про сенс суспільного життя, способи його організації, механізми вирішення соціальних конфліктів ми можемо судити завдяки записам їх сучасників — греків, римлян, готів, а також даних археологічних досліджень.

Вирішення проблеми початку існування найдавніших форм державності на території сучасної України губиться в глибині тисячоліть. Одні племена змінювали інші, міцніли та занепадали племінні союзи та первісні держави. Однак кожен з цих суб’єктів політичних процесів, що відбувалися в доісторичні часи на території нашої Батьківщини, залишав свій слід в колективній пам’яті сучасних українців, в стереотипах відбитих у політичній культурі українського народу, у способі мислення та в ставленні до тих чи інших питань та способах їх вирішення.

Перші племена на цій частині Європейського континенту, про які з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що вони вже мали зачатки державної організації, були трипільці, яких ми знаходимо на території сучасної України вже в IV тисячолітті до н.е.

Археологічні дослідження трипільської культури свідчать про високий рівень суспільної організації племен-носіїв цієї культури. Проте міста з багатотисячним населенням, чіткою плановою забудовою, кількаповерховими спорудами, культовими будівлями, циклопічні оборонні споруди — Змієві вали, найдавніші з яких були побудовані в II тисячолітті до н.е. і зведення яких вимагало координації зусиль десятків тисяч людей одночасно — все це свідчить про досить високий рівень, як на той час, соціальної організації трипільських племен. Високий рівень матеріальної (гончарне виробництво, що мало товарний характер, способи обробітку землі, виготовлення прикрас і т.п.) та духовної культури (наявність розвиненої системи міфологічних уявлень, яка практично в незмінному вигляді дійшла до нас, оригінального календаря та складних космогонічних уявлень, буквеної писемності, успішні спроби розшифровки якої були зроблені М. Суслопаровим) також свідчать на користь підтвердження даної тези.

Нажаль, доступні нам історичні та археологічні матеріали не дають можливості детально реконструювати особливості соціально-політичного устрою та форм організації влади у трипільців. Але ті, що є в наявності, свідчать, що носіями трипільської культури було кілька племен, або союзів племен, що мали деякі відмінності, а також існування у них певної соціальної ієрархії (наявність, наприклад, у племен усатівської культури поховальних курганів складної конструкції, в яких ховали племінних вождів та старійшин).

Трипільські племена займалися різноманітними видами господарської діяльності: сільським господарством (землеробством та відгінним скотарством) та ремісничим товарним виробництвом, про що свідчить хоча б наявність стаціонарних печей для масового виробництва кераміки в поселеннях на 2-3 тисячі будівель.

Необхідність детальнішого дослідження трипільської культури, світоглядних уявлень, у тому числі і політичних, цих далеких предків українського народу зумовлюється тим, що через міфологію, що збереглась майже в незмінному вигляді (про що свідчать дослідження таких авторитетних вчених як Б. Рибаков, О. Знойко та багатьох інших) в українській культурі, вона має певний опосередкований вплив і на реалії нашого сьогодення. Як зазначав український політолог Ю. Липа, трипільці не лише сформували планування та архітектуру українського села, вони сформували його психологію.

Наприкінці II — на початку І тисячоліття до н.е. степи Південної України населяли найдавніші з відомих нам під своєю власною назвою племена кіммерійців. Дані про них досить обмежені, щодо їх етнічної приналежності єдиної думки серед науковців немає. З писемних джерел інших народів відомо лише, що вони були кочівниками і влаштовували походи в Передню Азію, вступаючи у військово-політичні союзи з державами цього регіону. Про державний устрій кіммерійців докладних даних не існує, хоча відомо, що вони мали племінну знать і "царів".

Приблизно у VII сторіччі до н.е. кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили племена народу, що затримався на цій території більше тисячі років — скіфи. Про їх етнічну приналежність серед вчених також не існує єдиної думки. Частина істориків, слідуючи традиції давньогрецьких авторів, вважає скіфів кочовими племенами іранського походження, що вийшли з степів між Уралом та Волгою. Але скіфські легенди про їх власне походження, записані тими ж давньогрецькими істориками, спростовують цю думку. Згідно з однією, скіфи походять від Геракла та напівдіви-напівзмії, що жила в дніпровських плавнях, а згідно з другою, пращурам скіфів боги послали священні золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, які навряд чи могли б бути священними для кочівників. У всякому разі, можна твердити, що значна частина скіфського населення України була пов’язана з землеробством (т.з. скіфи-орачі та скіфи-землероби).

Об’єднання скіфських племен підтримувало тісні контакти з цивілізація