Не повинен князь уникати, на думку Володимира Мономаха і праці, направленої на забезпечення достойного існування громадян держави, на захист слабкіших від можливого свавільства можновладців: "А найголовніше — убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте [милостиню] сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити чоловіка. Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина".

Висока освіченість є необхідною вимогою для того, щоб відповідати моральним вимогам, що висуваються до правителя. Мономах радить своїм синам невпинно працювати над собою, збільшувати знання, ставлячи у приклад власного батька: "Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн".

Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у такій блискучій пам’ятці красного письменства Київської Русі як "Слово о полку Ігоревім". В сучасній науці існує певна традиція читати назву цього шедевру давньоукраїнського красного письма в дещо відмінній від традиційної для шкільних підручників інтерпретації — "Слово о полку і гореві, Ігоря, сина Святослава, онука Олега". Саме таке трактування назви твору дозволяє розглянути його не лише як пам’ятку літератури, а й як певну філософську притчу, чіткіше усвідомити його політичне спрямування.

Невідомий автор "Слова...", описуючи похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців та його наслідки для Русі, виступає своєрідним репрезентантом корінних інтересів своєї Батьківщини. Головна частина своєрідного "політичного маніфесту" вкладена автором у вуста Великого князя Київського Святослава і подана у вигляді його "золотого слова".

Дізнавшись про самовільний похід Ігоря та його брата Всеволода, про їх поразку і про те, що кордони Київської Русі виявились внаслідок цього відкритими для ворога, Святослав звертається до молодих князів:

"О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецьку землю мечами разити,

а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі-бо кров поганую пролляли".

Ця "втрата честі" пояснюється тим, що сам Святослав, будучи великим князем Київським, готував об’єднаний похід всіх князів Київської Русі для ліквідації загрози для населення держави з боку войовничого Степу. У "золотому слові" Святослав почергово звертається до найбільших можновладців Русі, які, маючи величезні багатства та значні військові сили, не бажають виступити на захист загального інтересу. У цьому списку і Всеволод "Велике Гніздо" Суздальський, і Ярослав Осмомисл Галицький, і правнуки Володимира Мономаха Рюрик і Давид, і Роман Волинський та його двоюрідний брат пересопницький князь Мстислав з братами Інгваром і Всеволодом, і полоцький князь Ізяслав і інші менш значні князі.

Звертаючись до князів полоцьких — нащадків Всеслава Брячиславича, що у своїх міжусобних війнах постійно наводили на Русь половців, великий князь закликає їх припинити суперечки і усмирити гординю:

"Ярославе і всі внуки Всеслава!

Уже понизьте стяги свої,

вкладіте свої мечі затуплені:

ви-бо вже вискочили з дідівської слави!

Ви-бо своїми крамолами

почали наводити поганих

на землю Руськую,

на добро Всеслава.

З розбрату і постало насилля

од землі Половецької".

Закликання степовиків для вирішення міжкнязівських конфліктів — це ідея яка, як пояснення головної причини бід Київської Русі, присутня в політичні думці князівського періоду ще з часів написання "Повісті минулих літ. Автор "Слова...", вклавши її у вуста великого київського князя зумів надати їй пафосного звучання. Порушення владної ієрархії є однією з головних причин, що допускають князівські міжусобиці, чвари, закликання зовнішніх сил для вирішення внутрішніх суперечностей — це головні причини занепаду колись могутньої держави. Говорячи про самовільний виступ проти половців Ігоря і Всеволода, вустами великого князя, автор слова заявляє:

"І уже не бачу влади сильного,

і багатого, і многократного

брата мойого Ярослава" .

Не слухають великі князі земель Русі слів великого князя Київського, не слухаються їх удільні князі. Князі ставлять свої інтереси вище загальнодержавних, відстоюють інтереси свого уділу і не соромляться навіть закликати для задоволення своїх амбіцій "поганих", що лише грабують землю руську. Навіть ті молоді й чесні князі, як Ігор і Всеволод, що готові боротись з половцями до останнього, через амбітність приносять своєму народу лиш шкоду:

"Ви ж сказали: "Мужаймося самі —

славу минулу самі візьмемо

і прийдешню ми самі поділимо".

Невміння підкорити свої владні амбіції загальному інтересу, відкинути власне честолюбство заради спільної справи — ось справжнє горе Ігоря. Честь князя не лише у військових звитягах, не лише в окремій виграній битві. Він не лише воїн, не лише охоронець рідної землі. Він правитель — що несе за неї відповідальність.

Горе Ігоря — це не лише його особисте, це горе всієї Київської Русі напередодні монголо-татарської навали. К. Маркс свого часу охарактеризував "Слово о полку Ігоревім" саме як твір,