Про особливості суспільно-політичного устрою слов’ян у ці часи важко говорити з певною однозначністю. Так у тогочасних писемних джерелах неодноразово згадуються представники місцевої соціальної верхівки: королі, володарі, князі, старійшини. Так, крім Божа, згадуються серед склавінських князів верховних князь Даврит, володар і король Мезамир та ін.

У той же час візантійський історик IV сторіччя Прокопій Кесарійський стверджує, що слов’яни не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві (демократії) і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються спільною справою. Свідчення про те, що найважливіші справи слов’янські племена вирішували колективно є також і в інших хроністів.

Можна припустити, що вже в ці давні часи в організації політичного життя слов’янського населення сучасної України спостерігається наявність двох тенденцій. Перша виражалась прагненні до збереження та розвитку колективних форм управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, що базувалась на економічній автономії сім’ї землероба та територіальній сільській общині, що підривала авторитет родових старійшин. Друга — у прагненні до встановлення "сильної", по можливості одноосібної влади, яку виражали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочівників, а потім і для військових грабунків, старійшини багатих родів, що прагнули до розширення та укріплення своєї влади та місцеве купецтво кревно зацікавлене в існуванні порядку, що не перешкоджав би їх діяльності. Певний вплив на посилення другої тенденції справляли також зразки державного устрою Римської та Візантійської імперій, такий привабливий для ватажків бойових дружин та старійшин. Першу ж тенденцію підтримували світоглядні уявлення слов’ян про те, що всі люди народжуються вільними і рівними, а їхнє вічне потойбічне життя буде таким, яким людина закінчить свій земний шлях.

Вчений-політолог української діаспори З. Книш, говорячи про провідну ідею українського політичного мислення і посилаючись на В. Антоновича, відзначав: "В українському народі перемагала завжди ідея суспільного демократизму (виділення З. Книша — О. С.) з признанням рівних прав кожної одиниці в суспільстві і вічним прямуванням до волі. Здійснити цієї ідеї українському народу не довелось, ми тільки спостерігаємо, як він від тисячоліття до неї інстинктивно прямує. У давнину вона позначалася вічовим устроєм, розвиненням виборного устрою в церкві і колегіальними виборними судами. Високо розвинулася вона за козаччини, головно на Запоріжжі, де вся старшина була виборна і джерело влади було в козацькій раді, в якій кожен мав рівне право".

882 року Київ захопив ватажок варяжської дружини Олег і знищив представників місцевої династії Києвичів — Аскольда та Діра. Але він не пішов на повну зміну державної організації, а, навпаки, направив всі свої зусилля на адаптацію до місцевих умов і традицій. Олег продовжив політику на забезпечення вигідних умов торгівлі як з Візантією (похід на Константинополь 907 року і договори з Візантією 907 та 911 років), так і з країнами арабського Сходу (походи 909-910 та 912-913 років на Каспій). Цю ж політику продовжував і його наступник князь Ігор.

Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності державної організації Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. — 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.

Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими державами тогочасної Європи — Візантією та Священною Римською імперією.

Говорячи про особливості становлення організації державної влади в Київській Русі видатний український історик М. Грушевський зазначав:

"Українські землі, відколи застає їх історія, бачимо ми, що до політичного устрою, в становленні двоїстості. Перший елємент — се земські обивателі, "людіє", земля", се-б то, концентрація міст, з гегемонією головного міста ("город", "город старійший"), з вічем, яко заступником громади сього міста. Другий елемент — се князь. Третій — його "дружина", або інакше — "бояре", "мужі", отроки". Сі два останніх елєменти в нормальних відносинах бувають тісно зв’язані межи собою і солідарні, так що у відносинах громадсько-політичних маємо дві основні групи: землю — і князя з дружиною його. Сі дві ... групи ніколи не лучають ся в одно тіло, не перестають почувати себе