Реферат з історії України

Політична і культурна історія України у ХХ ст.

План

Розвиток освіти і науки. Запровадження обов’язкової середньої школи.

Політика Русифікації України під гаслом Інтернаціоналізму.

Умови розвитку літератури і мистецтва.

Опозиційний рух в 1966-72 рр. та боротьба з ним.

Наростання дисидентського руху. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х на поч. 80-х років.

1. У грудні 1958 р Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший роз-виток системи народної освіти в СРСР». На підставі цьо-го закону в системі народної освіти замість семирічної обо-в'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь, здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учи-тельських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в універси-тетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато таланови-тих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським дія-чем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній, роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдоскона-лення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено пере-хід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відпо-відну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі до-шкільних дитячих закладів — складовій частині системи на-родної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість серед-ніх, що становлять основну ланку шкільної системи.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість на-селення з вищою та середньою (повною й неповною) осві-тою становила понад 28 млн чоловік при загальній кількос-ті населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причи-на того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже по-вністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих де-мократичних країнах, де учням не тільки дають знання, й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.

Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.

2. Характерною особливістю розвитку науки в післявоєн-ний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових спів-робітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним на-уковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-до-слідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.

У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.

Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася