Академія наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Ки-ївський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський. Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Льво-ві) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-до-слідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла ши-рока мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.
3. Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників Украї-ни. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й на-укове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві на-півзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Ва-силь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.
Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мис-тецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літе-ратури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і ви-ноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану при-своєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запро-ваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Голов-ко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во-ронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літерато-рів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.
В галузі літератури, театрального мистецтва та благо-дійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з біб-ліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і пуб-лікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.
Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої ува-ги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні Визна-чають обличчя української літератури — Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не посту-пається перед тим, що зроблено за кордоном, їхня твор-чість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих,
Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животвор-ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театраль-не життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ни-ні— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного гляда-ча, лялькових та ін. Провідними театрами України, відо-мими далеко за її межами, є академічні драматичні теат-ри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і бале-ту ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи теат-ральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українсь-кого театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популяр-ні "драматичні театри при київському Палаці культури пра-цівників харчової промисловості, і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної коме-дії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядиль-ної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецько-го бавовняного об'єднання «Восход» та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витісняла-ся українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів-ського— також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури
