Києва. Він відмовив при ВУАН діяльність іст. Секції кол. Українського Наукового Товариства, очолив Археологічну Комісію, організував низку академічних комісій для дослідження української історії й фольклору, керував підготовкою нових кадрів істориків у Н.-Д. Катедрі іст. України, редагував відновлений ним журнал „Україна” (1924 - 1930), який став загальноукраїнським органом українознавства, редагував також „Науковий Збірник” Іст. Секції, зб. „За сто літ” та ін. У Києві Грушевський продовжував працювати над „Історією України - Руси” й „Історією української літератури”. В 1926 р. Україна урочисто відзначила 60-річчя життя і 40-річчя наукової діяльності Грушевського.
Боротьба совітської влади проти української культури, що поклала край широкій діяльності Грушевського. В березні 1931 він був висланий до Москви, наук. Установи, створені ним, були ліквідовані, співробітники та учні його здебільшого заарештовані й заслані.
Останні роки Грушевський працював, гол. над українською історіографією 17-18 в., друкуючи свої праці у виданнях Академії Наук СРСР, д. чл. якої став з 1929 р.: „Самовидец Руины и его позднейшие сражения”. Тяжкі умови підневільного життя на чужині й дальші переслідування з боку совітської влади дуже вплинули на здоров'я Грушевського. Він помер 24.11.1934 р. у Кисловодську, куди виїхав для лікування, похований у Києві, на Байковому кладовищі.
Історіографічні погляди Грушевського, учня В.Антоновича, складалися під впливом, гол. М.Костомарова й М.Драгоманова, й ідеї народництва та федералізму були доленосними в його науковій та громадсько-політичній діяльності. Примат соціальних інтересів над інтересами державно-націоналістичними є характерний для історичної концепції Грушевського, споріднюючи її з т. зв. „народницькою школою” в українській історіографії. Але, в процесі дальшого студіювання історії України (зокрема Козаччини й1 Козацької Гетьманської держави) й своєї участі в сучасній українській політиці, Грушевський надає чимраз більшого значення державно-політичному чинникові. Багато учнів Грушевського перейшли згодом до „державної української історіографії”. Наукова схема історії України, створена Грушевським, була прийнята новітньою українською історіографією і знайшла визнання в чужій історіографії, зокрема рос. (О.Прєсняков, М.Любавський) і польській.
Грушевський багато працював у царині іст. літератури – це насамперед відповідні екскурси в „Історії України - Руси” і велика „Історія укр.. літератури” (I – V, 1922 -1927, тт. VI і VII лишилися не видрукуваними), що охоплює українську народну творчість і письменство на поч. 17 в., досліджувані у зв'язку з історією розвитку культури; йому належать також численні літературно-критичні статті й рецензії (зокрема в „ЛНВ”). В „Історії України - Руси”, в кн. „Культурно-націоналістичний рух на Україні в 16-17 в.” (1912, 2 вид. - 1920) і ряді менших праць Грушевський розглядає розвиток української освіти, церковне життя, мистецтва, друкарської справи й ін. сторін української культури. Ряд розвідок Грушевського присвячений етнографії. Фольклорові, соціології. Грушевський працював і в археології (розкопки 1895 -98 рр. в с. Чехах, Брідського повіту та ін.), опублікувавши ряд статей і давши в І – ІІІ тт. „Історія України - Руси” першу спробу синтезу археології України.
Чималу данину віддав Грушевський красному письменству як автор оповідань, драм і нарисів (зб. „Під зорями, оповідання, начерки, замітки, історичні образи”, 1928).
Загальне число опублікованих праць Грушевського перевищує 1800. Бібліографія їх за час 1888-1904 подана в „Науковому Збірнику, присвяченому професору М.Грушевському мучениками й прихильниками” (Л. 1906), за 1905 – 1928 – в ІІІ т. „Ювілейного зб. ВУАН на пошану академіка М.С. Грушевського”. (К., 1929).
Великі заслуги Грушевського, ученого, що здійснив головні завдання української історіографії – створення синтези українського історичного процесу, організатора української національної науки, громадсько-політичного діяча, одного з найвизначніших у добу визвольних змагань, викликане, не зважаючи на поворот Грушевський в 1924 р. на підсовітську Україну, гостро негативне до нього ставлення у большевиків як за життя, так і по смерті Грушевського. Зокрема, постанови ЦК КП(б)У з 1946 і пізніші сов. Публікації характеризують його як „націоналістичного історика”.
У цей час М.С.Грушевський повернувся до своєї давньої мрії – написати книгу з історії України, яку він уявляв „короткою і загальноприступною”.
Список використаної літератури:
„Українська Радянська Енциклопедія”, „Україна. Історія”, „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Шляхами віків”, „Енциклопедія Українознавства”, „Історія України - Руси”.
