Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст.

Після закінчення національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького українське населення, що залишилось на землях під владою Речі Посполитої, опинилося у вкрай важкому становищі: козацький устрій послідовно знищувався, шляхта все більш переходила на польські державницькі позиції, церква втрачали свій вплив на суспільне життя. Особливо активно протікали ці процеси на українських землях Галичини.

Ситуація погіршувалась ще й тим, що українська православна церква, яка раніше відігравала роль духовно-об’єднуючого чинника нації, після прилучення до Московської патріархії практично повністю втратила національні риси. Греко-католицька (уніатська) церква, задумана своїми засновниками як інструмент збереження національної ідентичності в процесі духовного приєднання України до західноєвропейського культурного простору, також не могла виконувати своє призначення повною мірою. Зафіксована в Зборівській угоді 1648 року вимога козаків про ліквідацію уніатської церкви була підтримана польськими правлячими колами, для яких питання національно-державне стояло вище церковно-релігійного. Не допомагали ні протести уніатського духовенства, ні папського нунція в Польщі.

Дещо покращилось становище уніатів після обрання польським королем сина Яреми Вишневецького Михайла. Правда, відбувалось воно, в основному, за рахунок їх православних братів. Найбільшим "здобутком" уніатів на цьому полі було таємне приєднання до унії львівського православного єпископа Й. Шумлянського, а також більшості вищого православного духовенства. Довго трималось Львівське Ставропігійне братство, але й воно в 1707-1709 роках перейшло в унію. Найдовше тримався за православ’я Манявський скит, що прийняв унію лише 1785 року. Уніатам вдалось заснувати семінарію, ряд шкіл, і провести 1720 року в м. Замості Собор, "на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархимандрит о. Василиян, 8 архимандритів, 129 представників духовенства, декани і 2 представники Львівського Братства. З огляду на чисельність Собору його називали Українським Національним Собором"

Польські правлячі кола, розуміючи що їм не вдасться утримати землі населені українцями в складі Речі Посполитої на тривалий час, взяли орієнтацію на прискорену тотальну асиміляцію українців та ліквідацію всіх ознак їх національної ідентичності.

Як зазначають В. Смолій та В. Степанков "Варшава не зробила жодних позитивних висновків із боротьби українців за свою незалежність протягом другої половини XVII-початку XVIII ст., а навпаки, засліплена войовничим шовінізмом, стала на шлях безжалісного знищення найменших проявів національної свідомості, перетворення народу в денаціоналізовавний люд ("бидло"), придатний лише до виконання тяжких робіт у маєтках"

Показовим є документ анонімного автора під назвою "Проект знищення Русі", що з’явився 1717 року, в якому у концентрованому вигляді було сформульовано ідеологію правлячих кіл Речі Посполитою щодо відносин з українським та білоруським населенням держави.

Анонімний автор цього твору відверто заявляє, що збереження могутності польсько-литовської держави можливе лише за умови повної асиміляції українців та білорусів. Для того щоб досягти цього перший удар необхідно нанести по національній еліті, перетворити ці народи на соціально однорідні етнографічні маси без політичного та духовного проводу.

Найближчим завданням є остаточна полонізація залишків української та білоруської шляхти. Для цього, на думку анонімного автора необхідно використати весь набір інструментів колонізаторської політики попередніх урядів Польщі — заборона українцям і білорусам, як православним так і уніатам, обіймати державні посади, утиски, порушення їх майнових прав і розорення: "Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатись на жодні посади у своєму рідному краю, зокрема на такі посади, на яких вони б мали здобувати собі друзів, придбати майно і заслужити деяку повагу та для всіх русинів честь ... У містах і містечках на Русі є ще значна частина заможних русинів. Їх треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми і допомагати розумною порадою". Для того, щоб процес розорення проходив більш ефективно і відводив від поляків підозри у злих намірах, пропонувалось використовувати "таланти" євреїв-орендаторів, створюючи, таким чином, напруження між бездержавними народами.

Більш складною, ніж полонізація і розорення вірної власній національності "руської" шляхти, проголошувалась задача повної ліквідації національної церкви. І не лише православної, що перейшла під управління Московської патріархії, а й уніатської, що мала пряме підпорядкування "Римському папі: "Справою, яку в цій рятувальній діяльності найважче розв’язати, питання про владик і попів, перших з яких треба засліпити почестями, щоб не бачили того, що їм не треба бачити, а других так обтяжити, щоб не змогли, навіть якби й хотіли, щось вчинити, ні в гору піднятись, ні придумати що-небуть"

Головним об’єктом для сконцентрованого удару польської держави і церкви повинні були стати рядові священики, що стояли найближче до простого народу, хоча й уніатським єпископам пропонувалось не надавати місць в сенаті Речі Посполитої,