Способами утримання уніатських та православних священиків у скрутному матеріальному становищі були заборона панам давати кошти на підтримку церков, примушування членів сім’ї священика до виконання панщини, підтримка тих з духовенства, хто не мав дітей і не міг передати парафію своїм нащадкам і т.п. При цьому пропонувалось не гребувати свідомим обманом і, навіть, грубою силою.

Боротьба з уніатської церквою передбачала також і використання різноманітних пропагандистських засобів заснованих на підтасовці фактів відвертій брехні: "З метою швидкого осудження, а з часом і винищення русинів потрібно буде обов’язково записувати в окремий реєстр усі непристойності цього обряду, зокрема образливі слова й поведінку щодо римо-католиків, часті скандали попів, що їх не важко відшукати серед такої великої кількості священиків. Адже ж, коли цей проект здійснюватиметься, треба, щоб світ знав правдиві причини дій поляків. Якби, однак, не вистачило справжніх закидів, які принижували б русинів (що неможливо серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати "гарно" складені на них вигадки"

Реалізація плану "знищення Русі" передбачала не лише досягнення національно-етнічної однорідності держави, але й послаблення основного конкурента Речі Посполитої в тогочасному слов’янському світі — Московського царства. У боротьбі ж з ним пропонувалось використати хитрість та обман: "Насамперед для здійснення такої спасенної і блаженної справи нам потрібно добре дбати, щоб з Москвою підтримувати до деякої міри приязні відносини та обирати королями на трон Польщі монархів, дружелюбних до цієї могутньої держави. Звичайно більше спостерігають за діями ворога, тож і Москва, будучи з нами у дружніх стосунках, не стежитиме за нашими заходами і справи наші підуть своїм порядком в ім’я нашого зміцнення і значного послаблення Москви і всієї Русі"

Хоча загарбницькі плани Московської держави не були секретом для анонімного ідеолога польського шовіністичного руху, все ж він прекрасно усвідомлював, що її можна використати як потенційного і дуже потрібного союзника в боротьбі з прагненням українців та білорусів, що населяли Річ Посполиту, зберегти свою національну ідентичність. "Не слід припускати навіть думки, що Москва заступиться за русинів, оскільки вони вже уніати: адже відомо, що Москва більше ненавидить уніатів, ніж нас, і рада була б їх за відступництво від схизми бачити в найбільшому нещасті. Але хоча б Москва і була прихильною до уніатів, то ми примусимо її стати у відношенні до них такою, як ми захочемо" . Якщо для поляків національне питання стояло понад церковно-конфесійним, то для московитів — навпаки, оскільки вони мали національну церкві, що стала інструментом асиміляції інших народів.
При цьому не варто забувати про те, що як польські, так і московські правителі у питанні асиміляції українців у складі своїх держав нічим особливо не відрізнялись одні від одних. Таємні та відкриті інструкції московських царів та імператорів, про які вже говорилось вище, наприклад про "Решительные пункты" Анни Іоанівни, не надто відрізнялись від ідей "Проекту знищення Русі" анонімного автора. А дії — не відрізнялись від ідей.

Суттєвим чином змінилось становище українців та уніатської церкви після трьох розподілів Польщі та включення значної частини українських земель до складу Австрійської імперії. Галичина дісталась Австрії у вкрай важкому стані, доведену до крайньої межі зубожіння. Це було наслідком як традиційної шляхетської анархії в Польській державі, що особливо посилилась в останні роки її існування, так і тимчасової російської окупації значної частини її території.

Як пише про цей час Я. Грицак "становище докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 році Марія-Тереза оголосила свій намір "покінчити з усім, що давало привід уніатам вважати себе гіршими за греко-католиків". Цісарські декрети 1774-1776 рр. заборонили місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст. Толераційним патентом 1781 р. Йосиф II зрівняв права католицької, протестантських (кальвіністської і лютеранської) та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалась дорога до університетів, державної служби, дозволено продавати і купувати землю тощо. Церква була підпорядкована державі, а священники отримали статус державних службовців"

Імператор Австрії Йосиф II, що міг вважатись ледве не класичним зразком просвіченого абсолютизму, прагнув піднести господарське та духовне життя приєднаних земель і з цією метою дав новий устрій містам, регулював торгівлю та промисли, будував школи та лікарні.

Оскільки австрійська влада побоювалась сепаратистських виступів польської шляхти, і прагнула залучити до співпраці її противників, українці отримали шанс для деякого відновлення втрачених позицій у суспільному та політичному життя. У першу чергу шансами, що з’явились, скористалась уніатська церква.

"Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари "Барбареум" — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засновано народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою,