"Природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду. Хліборобство, ремесла, купецтво змагається чимраз далі, а позаяк первісний общинний лад давав громадянам при зовсім не організованім способі праці зовсім мало користі, а зате багато в чім в’язав їх волю в ділах господарських, то община звільна розпадається. ... Для належного розвитку господарства понад общинне треба, щоб господарюючі особи могли у всім свобідно розпоряджуватись, вводити нові способи праці, нові знаряди після своєї волі, управляти поле і держати худобу, як до потреби, а не так, як заведено в громаді. Притім же сам характер первісних ручних знарядів, прилажених до вжитку єдиниці, та гнув до єдиничної праці, до поділу та роздроблення праці"

Цей розпад громади, отримання її колишніми членами самостійності, не є однак поверненням до стану первісного дикунства та атомарного існування людських індивідів. Він відбувається на основі освоєння навколішнього простору, розвитку знань та вдосконалення знарядь праці, отже, на думку І. франка є явищем прогресивним. Зникнення внутрішньогромадських зв’язків зовсім не означає зникнення міжлюдських зв’язків та спілкування.

"Зв’язок громадський і племінний зостається, ба навіть зміцнюється в зв’язках державних. Власть політична досягає в тій добі найвищої степені сили і могутності, стається тиранією з божої ласки. Як перед богами всі люди ничтожні, безсильні і безправні — бог право прецінь бог дав, бог може і взяти — так само ничтожні, безсильні і безправні всі люди супроти найвищої єдиниці — царя-тирана"

Для утримання власної політичної влади царі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування експлуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на особистій політичній несвободі абсолютної більшості його членів та відкритому фізичному насильстві. "Середні віки були перехідною добою від доби первісної дикості, від доби звірячого панування грубої сили між людьми до доби нової культури, до доби панування розуму між людьми. Тож не диво, що такі противенства схрещуються в них. У перехідний добі мусять же стрічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділяються одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості. Воєнна організація суспільності і автократична власть людей над людьми — се були ті старі останки, незгідні з дальшим ходом людського розвитку і осуджені на загибель"

На перший погляд може здатися досить дивним характеристика епохи, яка йде на зміну середньовіччя, як "доби панування розуму між людьми", людиною, що піддавала весь час нищівній критиці капіталістичну систему визиску. Однак якщо згадати висловлені ще в листі до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 р. думки про те, що Велика французька революція є першим актом всесвітньої соціальної революції, вирвавши політичну владу з рук родової аристократії, та проголосивши ідеали свободи, рівності та братства. І хоча економічне становище працюючих класів суттєво не покращилось, певну користь вони теж мали.

"На ділі той переворот відбувся в ім’я економічної сили "третьої верстви". Крайові багатства, торговля, фабрикація, все на ділі вже було в її руках — вона начала домагатися і признання собі всіх прав. Головний принцип, в котрім уже згори містилася сума всіх прав, була свобода (виділення І. Франка — О.С.). ... Сей принцип, хоч наразі мав послужити тільки "третій верстві", т.є. багатим і капіталістам, був прецінь великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі"

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичну. "Відти конечно виливає конституціоналізм (виділення І. Франка — О.С.) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціоналізм, так як і капіталізм опирається на свободі, але він ще не є свобода. Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще тільки в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні єдиниці, конституціоналізм знає тільки вольних горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два ворожі табори: багачів і бідних, т.є. економічно сильних і слабих, т.є. вольних і невольників"

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав. "Нерівність господарська ділить людей на верстви та стани, і