Служіння людям — це обов’язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі. Саме наявність таких лідерів у українського народу, провідників нації, здатних на жертовність, спроможних зрозуміти і виразити інтереси широких мас, повести їх за собою, не звертаючи увагу на особисті проблеми та тимчасові конфлікти з послідовниками, дасть змогу Україні, вважає І. Франко, стати в один ряд з іншими вільними народами як рівний з рівним.

Період між 1883 і 1895 роками був для І. Франка часом важких, іноді досить болісних пошуків свого місця у прогресивно визвольному русі як Галичини так і всієї України. Це час важкого розлучення з юнацькими ідеалами марксівського соціалізму, драгоманівського "громадівства" з його анархізмом та політичним космополітизмом, примирення власної прихильності до соціалістичної демократичної ідеї і очевидним потягом нової ідеології до ігнорування прав і бажань окремого індивіда.

Почавши політичний дрейф у бік буржуазно-ліберальної течії народовців, І. Франко не пробув з ними довгий час. У 1886 році він розходиться з діячами народовського руху Галичини внаслідок незбігу поглядів на форми організації та стратегічні завдання українського руху в Австро-Угорщині. Спроби старших українських діячів народовського табору обмежити радикалізм І. Франка, поставити під свій контроль його публіцистичну діяльність, прискорюють розрив.

Згадуючи про ці події в листі до М. Драгоманова від 22 лютого 1886 року він зазначав: "Війна за справи політичні мене ані трошечки не діткне, бо я до табору народовців не належу, Пелеша не хвалю, інкримінований Вами панегірик попам не такий то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь"

Останнє твердження Івана Франка не є абсолютно точним. Якщо від ідей драгоманівського громадівського соціалізму він дійсно ще не відрікається, то відхід від промарксистських позицій вже став очевидним. Автори розвідки "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", звернувши увагу на цю еволюцію його політичного світогляду, відзначили: "Розрив із народовцями не знаменував повороту Франка вліво, до пролетарського руху. Місце колишньої праці серед робітництва і клопоту про утворення робітничої партії заступає тепер у Франка намагання утворити людову, народню, себто дрібнобуржуазну партію"

У радянському франкознавстві робились різноманітні спроби пояснити чому І. Франко, активний організатор, за кілька років перед тим, освітньо-пропагандистських гуртків для львівських пролетарів, автор першого в українській літературі роману з робітничого життя, практично перестає навіть згадувати про існування пролетаріату, не кажучи вже про його "історичну місію". Говорилось про малочисельність та слабку організованість галицького пролетаріату, і неможливість, на той час, здійснення ним керівництва широкими масами населення. І. Франко ж начебто хотів змін у найближчому часі і тому орієнтувався на дрібну буржуазію, насамперед на селянство.

Однак на це можна було б заперечити, що І. Франко мав змогу спертися на досвід революційної діяльності європейського пролетарського соціалістичного руху, зокрема в економічно розвиненіших краях Австро-Угорщини. Та "...тут він натрапляв на явища, що відштовхували його від робітничого руху, а саме на практику тодішніх європейських робітничих, соціалістичних організацій, що хибили в селянському питанні". Чого варті лише розмірковування Ф. Енгельса про історичну безперспективність слов’янських народів у праці "Революція і контрреволюція в Німеччині".

І. Франко не міг сприйняти суміші національного нігілізму і шовінізму вождів пролетаріату, закоханого любування "всесвітньо-історичною місією пролетаріату". У статті, що ввійшла до II тому збірника "Przegl№d Spolezny" за 1886 рік і не була включена до найповнішого, 50-и томного, радянського зібрання творів, сам І. Франко так оцінював цю проблему: "Про вплив робітницького німецького руху на селянство, навіть на німецьке, а тим менше про вплив на слов’янські народи, німецькі організатори (робітничого руху) навіть не думали. Робітничі німецькі організації не вміли або не хотіли поставити робітничий рух в Австрії відразу на австрійськім, отже, межинароднім і в консеквенції федералістичнім грунті, не вміли пристосувати той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї працюючої людности, не вміли і не пробували навіть утягти до руху найбільшу масу (виділення І. Франка — О.С.), сільську, рільничу людність, зовсім не так темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як це уявляли собі керманичі того руху"

У цей період І. Франко не полишає мрій про заснування власного періодичного видання, незалежного від сторонньої волі. З цією метою він в 1885 та 1886 року виїжджав до Києва, шукаючи контактів із діячами Старої Громади та їхньої фінансової підтримки. Під час цих поїздок поет знайомиться з активними діячами українського руху Наддніпрянщини композитором М. Лисенком та