Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина — то голова всієї людскості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість"

Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціял-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур’є з додатком ідей Прудона і Чернишевського". Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від її соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.

1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини" (це уривок в п’ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).

1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і виходцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії. ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сойму р. 1898, — але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах"

Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України"

У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народньою-партією". І от їхня "Народня Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об’єднався в майбутньому в один державний організм.

Програма домагається злучення всієї території, заселеної українцями в Австрії, в один "Коронний край" (автономну провінцію Австрії), а тим часом поділу Галичини на частини: українську та польську, і як першого кроку в тому напрямкові — адміністраційного поділу Галичини на східню й західну; домагається також демократизації держави і краю"

Ліве ж крило радикалів на чолі з М. Павликом та К. Трильовським заснувало Українську соціал-демократичну партію в Галичині, що орієнтувалась на марксистську соціально-політичну доктрину. І. Франко в цей час прийшов до висновку, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації.

Показовою є думки висловлені Іваном Франком у рецензії на книжку А. Фаресова "Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899." опублікований в "Літературно-науковому віснику" цього ж 1899 р. Відзначивши, що перенесений на російський грунт стараннями Г. Плеханова, П. Струве, М. Туган-Барановського та інших, німецьких соціал-демократизм здобув собі багато прихильників серед освіченої громади, І. Франко наголошує, що за своєю суттю "...соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті"

Особливо небезпечним, на думку І. Франка, є те, що ця доктрина починає набувати великої популярності серед молоді, погляди і життєві орієнтири якої ще не сформовані до кінця. "От тим-то не дивно, що свідоміші українці виступають против сеї згубної програми як можуть. Правда боротьба ся мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами товстючі місячники ( ... ), а українство не може боронити себе і своїх поглядів