Реформи Йосифа II обмежували панщину, права панів над селянами. Останні отримали право одружуватись без дозволу свого господаря, відправляти дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Проголошувався перерозподіл прибутку на користь селян. Однак більшість цих реформ не була реалізована вповні, а після смерті імператора — згорнута. Знов почала набирати силу польська шляхта, що залякувала австрійський уряд вигадками про симпатії українців до Росії. Під тиском поляків було запроваджено у школах замість української мови польську.

І все ж, реформи Йосифа II, незважаючи на їх невелике практичне значення, зіграли для українців Галичини велику роль — вони сприяли моральному піднесенню, відродженню різних форм національного життя, розбудили енергію до боротьби за майбутнє. Як відзначає сучасний польський дослідник Збігнєв Фрас, "Для майбутнього двох сусідніх народів — польського і українського існування Королівства Галичини і Лодомерії мало величезне значення. Тут, у відносинах легального, конституційного політичного життя, формувалась та одночасно розвивалась політична думка обох народів, поставали і могли стосунково вільно діяти інституції та осередки культурні, організації освітні, політично-громадські і парамілітарні"

На початку XIX сторіччя під впливом нових історичних обставин серед українського населення поступово починають набирати сили процеси національно-культурного відродження. "Велику роллю в цьому відродження відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала в другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу"

Керівництво української греко-католицької церкви намагалось якомога повніше скористатись з можливостей, що відкрились у зв’язку з прилученням західно-українських земель до Австрійської імперії. Розбудовуючи власну церковну організацію вони, значною мірою, сприяли і тому, щоб поширювати освіту серед українського селянства українським варіантом церковнослов’янської мови, зміцнюючи, тим самим, національну свідомість мас та формуючи у них почуття самоповаги. Де-факто, греко-католицьке духовенство стало виконувати роль не лише духовної, а і, значною мірою, політичної еліти українців Галичини. Як влучно відзначав М. Драгоманов "... в нашій Україні в Австрії попівство виробилося в своє панство"

Значні надії покладались верхівкою церковної ієрархії греко-католиків на допомогу австрійської адміністрації, для якої важливим була наявність серйозної противаги польському шляхетському сепаратному руху на новоприєднаних землях. З метою уникнення звинувачень у сепаратиських настроях чи симпатіях до Росії, які могли б бути використані поляками в антиукраїнській пропаганді, серед уніатського духовенства в перших десятиліттях XIX сторіччя почали ширитись ідеї так званого "рутенства" (від латинської назви західноукраїнських земель — Rutenia). Ці ідеї базувались на тезах про існування окремої, відмінної від поляків, росіян та українців Наддніпрянщини, слов’янської нації з окремою культурою та мовою, так званим "язичієм". "В половині XIX в. інтелігенція руська, слабка і нечисленна, переймалась радше австрійським лоялізмом ніж тенденціями народовими. У тому часі русинський рух перебував під патронатом уніатської ієрархії. З того кругу походили святоюрці (назва утворена від катедри св. Юра — місцезнаходження львівського митрополита) — угруповання консервативного напряму, що виявляв себе також у мовному питанні"

Одним з найсуттєвіших питань національної самоідентифікації для галицьких українців цього часу була не лише проблема "рутенства", а й таке, здавалось би віддалене від політики питання, як вибір між латинською та кириличною абетками. Спроби пристосувати до української писемності (зокрема її "рутенського" варіанту) латинський алфавіт викликало досить жваву дискусію в освічених колах суспільства. Захист традиційної кирилиці був, по суті, маніфестацією усвідомлення своєї нерозривної єдності з державницької традицією, що тяглась від княжих часів, та українцями, що населяли землі в підросійській Україні. Особливою активністю у захисті кирилиці відзначались учні та молоді викладачі греко-католицьких семінарії та шкіл для духовенства.

Передова частина молодшого покоління священиків греко-католицької церкви, що було, у своїй масі, тісно пов’язане з народними масами, знаходилась під значним впливом польської та німецької романтичної поезії, філософських ідей Гердера та Фіхте. Її не влаштовувало просте збереження церковних традицій та церковнослов’янської мови. Як своє завдання вона ставила питання про піднесення національного духу, вивчення культури власного народу та творення новітньої поезії, зорієнтовані на кращі європейські зразки. "Енеїда" І. Котляревського та зразки української романтичної поезії, що проникали з Наддніпрянщини, надихали патріотичну галицьку молодь до літературних та культурно-просвітницьких пошуків. Необхідним був справжній лідер, людина, що могла виразити настрої і об’єднати однодумців.

"Переломною подією в історії українського національного відродження стала власне поява такого "руського солов’я" — Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів надихати і переконувати колег наслідувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича — двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії.

Семінаристи звали їх напівжартома Руською трійцею. Говорячи серйозно, від них започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині"

"Руська Трійця", ядро якої склали вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888), а також входили М. Устіянович (1811-1885), А. Могильницький (1811-1873), підтримував зв’язки Г. Ількевич (1803-1841), стала каталізатором розвитку українських патріотичних почуттів