Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якою зовнішньою ознакою — расовою, національною, статевою чи то класово-соціальною. Адже саме емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком XIX ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда було б недопустимим відкатом назад.

1900 р. у 12 номері "Літературно-наукового вісника" друкує І. Франко твір під промовистою назвою "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901". Констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, він визначає її як звільнення від абсолютизму XVIII сторіччя. Найяскравішим проявом цього звільнення мислитель вважає конституціоналізм: "Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викриває дехто in der Hitze des Gefechtes (в гарячім бою — авт.).... що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїли собі принципи свободи, здемократизувались, зреспубліканщились"

І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати — у сфері міжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов’язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об’єднання індивідів. Юридична рівність як основа політичної повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації.

Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту — Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.

Розглядаючи проблему наповнення дійсним змістом конституційних форм політичного визволення широких народних мас, І. Франко пише: "Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се називати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування" . Саме останні, на його думку, мають стати запорукою того, що в майбутньому широкі народні маси зможуть зрозуміти небезпеку прийняття певних рішень і обрати найоптимальніший шлях розвитку суспільства, покладаючись на власне знання, а не на сліпу віру в авторитет своїх вождів, мати можливість захистити, у разі необхідності і збройно, свої соціально-політичні завоювання, а за умов забезпеченої демократії повернути собі право суверенітету та виражати свою волю шляхом демократичних процедур.

Демократія, за І. Франком, — це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід’ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє"

Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з політичних режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.

Три, визначені І. Франком, головні передумови справжньої політичної емансипації, повинні забезпечити не лише її, а й дійсне визволення працюючих класів в усіх сферах людської життєдіяльності. Він звертає увагу, що без реалізації цих важливих підстав благі ідеї та абстрактні механізми їхнього втілення можуть привести до зовсім неочікуваних наслідків. "Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу? Чи поклики Прудона, Луї Блана, Маркса, Лассаля не були більше або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?"

При цьому І. Франко зазначає, що подібний обман не