Організаційне оформлення москвофільства в Галичині пов’язується з діяльністю відомого професора Московського університету Міхаіла Погодіна, автора офіційної в Російській імперії концепції "триєдіного русского народа", що 1835 та 1839-40 рр. працював у Львові. Під час свого перебування в Галичині він тісно зблизився з місцевим авторитетним істориком Д. Зубрицьким (1777-1862). З часом навколо останнього сформувався гурток, що отримав назву "погодинская колония", до якого ввійшли брати Я. та І. Головацькі, Б. Дідицький, Гулашевич, Малиновський, Петрушевич, Шехович та ряд інших.

Один з дослідників історії галицького москвофільства М. Андрусяк звертав увагу на те, що москвофільство (русофілізм) не було від початку однорідною течією. Певна частина москвофілів обмежувалась позицією, що передбачала необхідність популяризації в Галичині досягнень прогресивної російської літератури, дослідження спільного історичного минулого. Їх протилежністю були так звані "тверді москвофіли", що стояли на чітко виражених проросійських політичних позиціях. Лише реакція, що настала після революційних подій 1848 року та підтримка з боку росіян, зумовили поступовий перехід москвофілів на антиукраїнські позиції, заперечення самого факту існування окремої української нації з власною мовою та культурою.

Як писав М. Андрусяк "... одиноким без застережень москвофілом у половині XIX ст. був Зубрицький, що в молодшому віці крутився серед польської аристократії, для нього рідна українська мова була говором пастухів. На нещастя, під його вплив як тогочасного авторитетного галицького історика, що видав 1852 р. історію галицько-волинської держави, підпали всі тогочасні проворніші діячі: професор української мови і літератури на львівському університеті — побратим Маркіяна Шашкевича з "Руської трійці" Яків Головацький (1814-1888), Богдан Дідицький, що від 1860 рр. став авторитетом в літературних, хвилево й у політичних справах, о. Антін Петрушевич, що як дослідник минувщини впливав на львівських крилошан, проворний агітатор серед селянських мас свящ. Іван Наумович (1829-91), що ще в 1848 р. був агітатором за незалежною Польщею, й інші"

До москвофілів почали приєднуватись і деякі старші за віком діячі українського руху, переходячи від москвофільства культурного до москвофільства політичного. Саме за їх підтримки москвофілам вдалось захопити такі створені на хвилі революційних подій 1848 року українські культурні організації як "Народний Дім" та "Галицька Матиця". Ряд відомих галичан, що раніше стояли на позиціях самостійного розвитку української нації, рішуче заявили про підтримку ідеї культурно-національної єдності Галичини з Росією.

Деякі заяви галицьких москвофілів були настільки одіозними, що викликали негативну реакцію навіть у російських діячів. Так зокрема, коли 1866 року орган українських галицьких консерваторів "Слово" заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат і до Камчатки, єдина російська мова, тому не варто взагалі творити українську літературу, то ряд російських вчених оприлюднили свій протест проти такого підходу. Зокрема був підданий публічній критиці активний діяч москвофільського руху Б. Дідицький (1827-1908), що не лише видавав "Слово", а й був автором скандальної брошури "Въ одинъ час научится малорусину по великорусски", в якій доводив, що існує єдина мова з двома вимовами.

М. Андрусяк зазначає, що автор цієї книжки сам так і не вивчив російської мови, а все життя писав сумішшю церковнослов’янської з російською, польською та українською. "З цього згубного шляху не звернули Дідицького переконливі голоси двох росіян. Російський письменник, критик і журналіст Микола Чернишевський (1828-1889) виступив проти випроваджування Дідицьким московщини в "Слові" у петербурзькому журналі "Современникъ" статтею п.н. "Национальная бестактность". Знову ж історик Микола Барсов (1839-89), учень Костомарова, що, захоплений красою української мови, вивчив напам’ять "Енеїду" Котляревського, переконував безуспішно в часі свого побуту у Львові Дідицького, що українська мова таксамо, як польська, зовсім окрема від російської"

Користуючись напівофіційною підтримкою російських правлячих кіл та різноманітних слов’янофільських шовіністичних організацій москвофіли розгорнули бурхливу організаційну діяльність. Ним почали видаватись часописи "Зоря", "Русская Рада", "Наука", "Пролом", "Галичанинъ", "Русское Слово". 1870 року було утворено громадську організацію "Русская Рада", а 1900 політичну організацію "Русская народная партия", що змогла направити послів і до віденського і до галицького сеймів.

Бурхливий розвиток москвофільства був припинений з початком першої світової війни, коли на кількох публічних процесах проти його лідерів було доведено, що вони користувались прямою фінансовою підтримкою країни, що вступила з Австрійської імперією у війну — Росії. Але ще раніше вплив москвофілів у широких народних масах був підірваний появою нового, "народовського", руху.

"Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати українські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 — на початку 1862 р. Її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині"

Галицьке українофільство від початку мало значно гірші фінансові та організаційні можливості ніж москвофіли, що спирались на російську підтримку. Але, спираючись на ентузіазм та енергію молодих патріотів, українофіли