З цієї причини підлягала поголовному виселенню в північні області СРСР станиця Полтавська, яка на той час налічувала понад 10 тис. Жителів. Практику таких масштабних “переселень” сталінський режим згодом повною мірою використає при репресіях проти так званих покараних народів, в тому числі кримських татар.

15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла гелеграма за підписом Й. Сталіна та В. Молотова, в якій наказувалося негайно припинити українізацію у всіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР.

«Ці документи, — як справедливо відзначає Ю. Шаповал, — переконливо доводили: Сталін вирішив покінчити з політикою українізації не тільки в Україні, а й інших районах країни, де компактно проживали українці (Кубань — 2 млн.. Курська обл.— 1,3 млн., Воронезька — 1 млн. Далекий Схід, Сибір, Туркестан—по 600 тис.). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, направляючи туди кадри, забезпечуючи необхідною літературою» 59.

18 грудня 1932 р. Сталін і Молотов ще раз звинуватили україньких комуністів в «несерьезном отношении к заданиям партии й пра.ительства» та наказували: «ЦК ВКП(б) й СНК Со'юза ССР поручить т. Кагановичу й Постышеву немедля выехать на Украину на помощь ЦК КП(б)У и Совнаркому Украины, засесть в решающих областях Украины в качестве особо уполномоченных ЦК ВКП(б) и СНК (...) и принять все необходимые меры организационного и административного порядка для выполнения плана хлебозаготовок» 60.

Сталінські «аси» «засіли» в областях України і вже 24 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, включаючи і насіннєві 61.

На січневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 24 січня 1933 р. було прийнято рішення про створення Політвідділів МТС. Вони стали незалежною від місцевих і республіканських органів структурою, що могла забезпечувати вказівки Москви та керувалася безпосередньо з центру. Політвідділам надавалися широкі повноваження у керівництві колгоспами і здійсненні контролю над одноосібниками. Фактично це була передача влади над селом від республіканських органів до центру62.

І ось 24 січня 1933 р. Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У (він стає фактичним лідером КП (б) У і одночасно першим секретарем Харківкого обкому партії), М. Хатаєвича — третім секретарем ЦК та перім секретарем Дніпропетровського обкому партії, Є. Вегера — першим секретарем Одеського обкому63. З І. Акуловим — першим секретарем Донецького обкому КП(б)У Сталін контролював 4 з 6 обкомів, 2 з 3 секретарів ЦК. За десять місяців Постишев призначив 1340 нових товаришів до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 представників райконтролькомісій. іночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи дгоспів. Ще 10 тис. були послані безпосередньо до колгоспів, в тому числі 3 тис. були призначені головами чи секретарями колгоспів 64.

По суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Цiла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти раїни, яка помирала в голодних корчах. Це була тотальна агресія, а не мала нічого спільного з економічними мотивами.

Одночасно Постишев повів боротьбу з «шкідництвом» у партійних рядах. В цьому його підтримав фактично весь керівний склад КП(б)У, винятком Скрипника. Так, Косіор у промові 4 лютого 1933 р. підтримав Постишева, назвав тих комуністів, які стверджували, що такої кількості хліба просто нема, «куркульськими агентами», які користуються «куркульською арифметикою»66. Микола Скрипник був ізольований. А після виступу на пленумі ЦК КП (б) У проти заміни органів місцевої влади волюнтаризмом уповноважених з центру66, доля його пратично була вирішена.

Кампанія проти Скрипника та національних комуністів розпочалася 28 лютого 1933 р. з усунення його від посади Народного Комісара освіти та призначення до Держплану УРСР 67. Все, що було в Україні позитивного і вважалося шкідливим — стандартизація мови, літературне відродження (згодом отримало назву розстріляного відродження), історична наука, так зване «націоналістичне» навчання в школах — приписувалося Скрипнику, на всьому було тавро «скрипниківщини».

У червні 1933 р. на пленумі ЦК КЩб)У Постишев закликав до критики Скрипника. Той виступив з покаянною промовою68, але Постишеву цього було недостатньо. І він знову виступив з промовою, в якій звинуватив Скрипника та його «ухил» у всіх «труднощах попереднього року», звинуватив його у приховуванні у Народному комісаріаті освіти «ухильників, шкідників, контрреволюціонерів». За Постишевим, Скрипник не міг не знати, що, наприклад, використання букви «г» <уіужить анексованим планам польських панів69.

Кожного дня у пресі лунала нова критика «скрипниківського» ухилу. 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчив життя самогубством. З ним пішла у безвість ціла епоха в історії української культури і духовності. З його смертю закінчувалася не лише українізація, але і коренізація взагалі. На листопадовому пленумі ЦК КЩб)У 1933 р. була оголошена кампанія боротьби з «фашистськими ухилами» в національних меншинах70. Розпочався процес так званої інтегральної стандартизації на базі русоцентралізму.

Це, за моїм переконанням, ключ до розуміння мотивів, якими керувався Сталін і його оточення, створюючи і використовуючи сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України.

Чому саме України?

Тому що вона мала більше населення ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому що вона