ністю, Петро 1 ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя
у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася
додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра 1 він помирає в Санкт-
Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

Данило Апостол (1727—1734). Із смертю Полуботка Малоросійська колегія
дістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування,
що стало для українців справжнім лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю по-

Данило Апостол

відомляє про підвищення податків на 600 % порівняно з попередніми, отриму-
ваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успіх Вельямінова обернувся
його ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок сплачували також ро-
сіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано князь Меншиков —
найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними маєтками в Гетьманщи-
ні й був запеклим ворогом української автономії,— став на захист українського само-
врядування, виступивши проти колегії з гострою критикою. Інші російські полі-
тики почали прихильніше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'я-
вилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотіли на-
строювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегічні
міркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу Малоро-

сійську колегію й видала декрет, за яким «для задоволення і заспокоєння місцевого
населення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана».

У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника
Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося
тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяслав-
ської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньопо-
літичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи —
контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі
в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату переда-
валася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи прире-
ченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол
зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.

Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забез-
печила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно
вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну реві-
зію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він
обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівно-
правного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладе-
ні російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвою-
вавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко
зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під
свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора.
Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р.
під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських та-
тар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.

«Правління гетьманського уряду» (1734—1750). Із зміною царів у Санкт-
Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні. Зразу ж після смерті Апо-
стола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й засну-
вала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складалася
вона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем Шаховським.
Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, Шаховськой мав таємні інструкції
поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиною
винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування
Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.

Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати представни-
ків української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською знаттю, так
і з правобережними українцями. В той же час належало всіляко заохочувати шлюби
між українцями та росіянами. Намагання позбавити українців самобутності наби-
рали також інших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баря-
тинський заарештував увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії
прав, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання про
свої права, не маючи документів. Того ж року імперський Сенат двічі відмовляв-
ся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише після того, як було
доведено, що у місті немає жодного росіянина, який міг би претендувати на цю по-
саду.

За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита — німця Ернста Біро-
на — старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уника-
ли громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього,
зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й діла», за яким
найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили
людину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, могли

засудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом «слова й діла»
навіть найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доносити
владі про його підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали на
Лівобережжі буденним явищем.

За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й козаки
також тяжко терпіли.