Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на укра-
їнську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумов-
ського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розу-
мовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після
деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Украї-
ні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона
була відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителів
доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним
і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких
«феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне
ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провін-
ції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, при-

значивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани,
треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця
вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного
російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що
складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представни-
ків старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти
обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для
скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати се-
лянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості
«малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полі-
тику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автоно-
містських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі
й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрів-
няти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибоких
змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення
багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий пе-
регляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіче-
ним є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию
для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком
селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої поба-
жання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських по-
слів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про
прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли
інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близь-
кої війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих
кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було
зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга
дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії
на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися
три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та
організацією вони були ідентичні решті з ЗО губерній імперії. Одночасно українські
адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалужен-
нями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі
полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк
набирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.
Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя
російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю україн-
ських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так,
як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне
селянство ставало юридичне закріпаченим.

Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її
цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Кате-
риною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись
у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини
без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише
поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно
заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій
було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською
імперією. 

Російська експансія

Починаючи з XV ст. російський експансіонізм був головним чинником історії
Східної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська держава
охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Російська імперія займала 23,8
млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою
швидкістю 80 кв. км на день. Наприкінці XVIII ст. вона спрямувала свої зусилля
на велике завоювання Півдня. Тут лежали неозорі причорноморські степи (які нале-
жали до кримськотатарських володінь), а також контрольовані турками морські шля-
хи, що відкривали доступ до Середземномор'я й світової торгівлі. Доки для здійснен-
ня експансії на південь була потрібна допомога українців, Гетьманщині дозволяли
існувати. Але з підписанням у