Отримана від полонених інформація записувалася. Ці записи не завжди робилися ретельно. Коли відомості, отримані від кількох полонених, мало чим відрізнялись, то обмежувались посиланням на слова попереднього бранця [4; арк.261]. Крім того, іноді фіксувались відповіді не всіх полонених, а лише найбільш поінформованих. Тому у вересні були записані свідчення лише двох із десяти полонених [4; арк.329–329 зв.]. Здобуті відомості надсилались російському командуванню. Крім того, із походу копії цих свідчень надсилались і в Січ [4; арк. 259].

Претензії російського командування на розпорядження долею полонених і підлегле становище запорозького козацтва обумовили те, що переважна більшість захоплених козаками бранців надсилалась до росіян. [2; 123–124, 3; 574]. Так, із 27 захоплених полонених лише 3 були відправлені козаками в Січ, а інших відіслали до Долгорукова [4; арк.302, 302 зв., 316]. До росіян же відправляли козаки і старших за чином та найбільш поінформованих полонених. Таких полонених росіяни розшукували вельми ретельно. Так, у 1773 році на Січ надійшов ордер від командуючого Другою російською армією. В ньому він вимагав уточнити, у якому точно населеному пункті Глухівщини і у кого запорожці бачили кримського мурзу, який потрапив у полон кількома роками раніше [4; арк. 40]. Тому до Долгорукова козаками був відправлений ага, а яничари під караулом були відвезені в Січ [4; арк. 259].

Надіслані в Січ полонені утримувались у пушкарні. Але на їхнє утримання кошти з військової скарбниці не виділялись. Натомість практикувалось відправлення полонених на роботи в зимівники до бажаючих козаків. Крім того, бранців використовували і на інших роботах [4; арк. 284]. Необхідність виділяти сторожу для охорони полонених, їх незацікавленість у результатах роботи обумовили те, що не завжди знаходились бажаючі взяти їх на роботу. В таких випадках, особливо при відсутності їжі в пушкарні, полоненим доводилось голодувати. Такі випадки не були поодинокими, і тому кошовий отаман навіть був змушений визначити порядок забезпечення полонених харчами в таких ситуаціях. В своєму листі на Січ П.Калнишевський наказав для здобуття харчів посилати під охороною жебрати одного чи двох полонених. На отримане подаяння вони мали годуватись самі і “довольствовать” інших полонених [4; арк.397]. Запорозька система утримання полонених виявилась досить ефективною. Вона забезпечувала січове господарство додатковою робочою силою, не вимагала значних витрат на утримання полонених і зберігала життя бранців.

Визначаючи причини, які спонукали полонених до втеч, головною, природно, слід вважати їх бажання здобути свободу і повернутися у звичне для них середовище. М’якість запорозької системи утримання полонених, її чисельні недоліки сприяли втечам бранців. Не надто сите життя полонених штовхало їх до втеч. Разом з тим, попри всі недоліки в харчуванні полонених, вони і через кілька років перебування в неволі не були виснаженими й у них знаходилось достатньо сил для втеч. Сприяло втечам бранців і їх використання на роботах поза Січчю. При цьому в першу чергу послаблювався нагляд за полоненими та їхня охорона. Уже виведення полонених із пушкарні на роботу збільшувало їх шанси на втечу. А при використанні бранців на роботах, подібних до “рубання дров у плавнях”, коли нагляд за ними був утруднений, від втеч їх могло утримувати лише побоювання далекого і небезпечного шляху до Очакова. Але найбільше сприяло втечам полонених їх перебування на роботах в козацьких зимівниках. Насамперед вони могли здобути там зброю, запас продуктів, потрібних для багатоденної подорожі, транспорт (коня чи човен) тощо. Крім того, багато зимівників знаходились південніше Січі, що робило шлях до Очакова набагато коротшим.

Безвідповідальність на всіх рівнях за втечі була головним недоліком козацької системи охорони полонених. У листуванні, яке велося з приводу втеч полонених, між Кошем і кошовим отаманом, який перебував поза Січчю, не з’ясовувалися ступінь вини і міра відповідальності охоронців, з–під нагляду яких втекли турки. Також не згадувалось і про покарання господарів зимівників, з яких втекли полонені. Більше того, нікому з відповідальних за організацію та охорону полонених не було висловлено навіть зауваження [4; арк. 165, 166, 168].

Усе це разом узяте привело до того, що в 1773 році з Запорожжя втекло 10 полонених, чиї втечі були зафіксовані в документах архіву Коша. Про двох із них вказано, що вони втекли із Січі 20 червня, а ще троє із січової пушкарні — в ніч на 10 листопада [4; арк. 165, 389]. Ще один втік у серпні з плавнів. Зважаючи на те, що в ордері наводився його словесний портрет, який навряд чи був би складений з мешканця далекого зимівника, можна припустити, що на роботу його теж вивели із Січі [4; арк. 284]. Четверо полонених втекло із зимівника Я.Росколупи, який знаходився на Кам’янці. Троє з них втекли в кінці вересня. Адже ордер про пошук цих втікачів був написаний 3 жовтня, та ще й повідомлення про