Пошук втікачів організовував Кіш Війська Запорозького. В 1773 році кошовий отаман до середини жовтня перебував у поході, а пізніше знаходився в Кам’янці. Тому пошук очолював військовий суддя, який виконував функції наказного кошового отамана, і весь час перебував в Запорозькій Січі. Але він обов’язково інформував про свої дії кошового отамана, який і в поході залишався головним командиром. Тому саме кошовий отаман приймав чи затверджував найбільш важливі рішення і вносив зміни у заходи, які пропонував суддя. Навіть якщо втеча відбувалась із далекого зимівника, повідомлення про це всеодно надсилалось в Січ [4; арк. 359, 388]. Пошук втікачів міг відбуватись у вигляді переслідування і їх перехопленні на шляхах найбільш вірогідного пересування. Переслідування втікачів передбачає використання спеціальних команд, які повинні були б рухатись слідом за втікачами і намагатись наздогнати їх. Але в усіх документах, які стосуються втеч бранців у 1773 році, немає згадок про дії таких команд. Крім того, переслідування втікачів у малозаселених та придатних для переховування місцевостях, якими були Вольності Війська Запорозького, без залучення значних сил видається малоефективним. Залучення ж таких сил потребувало б вирішення питань їх швидкого комплектування, спорядження, харчування тощо. А це, з огляду на труднощі, з якими вирішувались такі проблеми навіть у похідних та сторожових командах, видається малоймовірним. Тим більше, що достатньо недбале ставлення до охорони полонених не дозволяє припустити, що на їх пошук витрачали б стільки зусиль. Хоча переслідування втікачів на протязі певного часу охороною, від якої вони втекли, видається цілком можливим.

Організація ж перехоплення втікачів на маршрутах їх найбільш вірогідного пересування потребувала набагато менше зусиль. Тим більше, що в 1773 році, з огляду на оперативну обстановку, полонені турки могли рухатись лише в напрямку до Очакова. Крім того, дляперехоплення втікачів можна було використовувати запорозькі сторожові пости, мережа яких у 1773 році була розгорнута на кордоні Запорозьких Вольностей. Тому саме цей метод найбільш широко використовувався при пошуку втікачів.

Організація пошуку втікачів починалась відразу після виявлення втечі [4; арк. 389]. В одному випадку в пониззя Дніпра був посланий нарочний, який мав об’їхати пости і команди, які там розміщувались, та ознайомити їх з наказом про пошук полонених. Крім того, до пошуку бранців закликались і козаки промисловці, які перебували в тій місцевості. Всім козакам пропонувалось втікачів “пересматривать” і не дати їм дійти до Очакова, при виявленні бранців їх під караулом треба було доставити в Січ [4; арк. 165]. З Січі інформація про втечу полонених була відправлена і в Похідний Кіш [4; арк. 166]. Кошовий отаман, враховуючи зручність водного шляху для втечі, додатково наказав посилити охорону човнів, що повинно було перешкодити втікачам скористатись ними [4; арк. 168]. Командир посту копії наказу про пошук втікачів розіслав на всі “ставки” і повідомив в Кіш про виконання [4; арк. 183]. В іншому випадку, окремі ордери про пошук втікачів надсилались в усі команди, які перекривали очаківський напрямок [4; арк. 389]. Інколи в ордерах про пошук втікачів крім інформації про час і обставини втечі, визначення можливого напрямку їх руху, переліку заходів безпеки, наводився і словесний портрет бранця. В ордері, відправленому 19 серпня на пости в пониззі Дніпра, вказувалось, що полонений середнього зросту, “лицом смаглявый, лет срослых, на бороде и на усах волосов нет”[4; арк. 284]. Хоча такий опис був досить схематичним, але і він полегшував виявлення втікачів.

У деяких випадках цих заходів було достатньо — полонені були спіймані. Троє бранців, які втекли 10листопада із Січі, були виявлені постом Д.Подласа, який стояв у Бубликовій балці [4; арк. 389 зв., 5; арк. 129 зв.]. Ще один втікач був надісланий в Січ з Кам’янки від кошового отамана [4; арк. 388 зв.]. Вірогідно, що він був виявлений запорожцями, які там зимували. Але можливості виявлення та перехоплення втікачів у запорозької сторожової служби, на яку переважно і лягав тягар їх пошуку, були обмежені. Так, з середини жовтня 1773 року на 11 постах повинні були розміщуватись 700 кінних козаків і 300 піхотинців на човнах. Цієї кількості козаків було недостатньо для надійного прикриття кордону вздовж Південного Бугу і в пониззі Дніпра. Крім того, чисельність команд на постах не завжди співпадала із запланованою і була меншою [5; арк. 95–98 зв.]. Недостатня ж кількість козаків, масштаби і складність завдань обумовили те, що запорозьким сторожовим постам, які функціонували в 1773 – 1774 роках, не завжди вдавалося надійно перекрити кордон. Відомий випадок захоплення в полон на Бузі козацької рибальської ватаги [6; арк. 147, 150]. Переходи ж кордону полоненими, які втікали додому, були менш шкідливими і зустрічались частіше.

Таким чином, і в кінці російсько–турецької війни 1768 – 1774 років запорозькі козаки продовжували практикувати захоплення полонених. Але втручання російського командування, яке вважало звільнення полонених своєю прерогативою, привело до втрати у запорожців інтересу до цього виду бойової діяльності. Система ж утримання полонених у Війську Запорозькому не була розрахована на довгочасне перебування великої кількості бранців; вона забезпечувала утримання певної їх кількості і не вимагала значних витрат. Разом з тим, недоліки в утриманні полонених, відсутність пильної охорони та суворих покарань за втечі сприяли їх поширенню.