12 жовтня 1920 р. з польського боку Я.Домбський і з радянського – А.Йоффе, С.Кіров, Д.Мануільський і Л.Оболенський підписали перемир’я та прелімінарний договір. Договір був ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 2 листопада 1920 р. у Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалася незалежність радянської України і Білорусі, визначалася лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. Згідно з цими умовами польські війська мали відступити з території, що була на Схід від лінії, встановленої по ріці Збруч, на Схід від Кременецького повіту, через місто Остріг і повітів Рівне, Сарни, і Лунинець. Кордон між Совєтською Україною і Польщею був майже такий самий, як це було визначено Варшавським договором 21 квітня 1920 р.

Ще одним важливим пунктом стала заборона перебування на польській території антибільшо-вицьких організацій. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі та перевели свою діяльність у нелегальну площину.

У той же час українці ще робили на міжнародному рівні спроби врятувати ситуацію. У пошуках міжнародної підтримки в конфлікті з Польщею керівники ЗУНР звернулися до Ліги Націй, створеної, як проголошувалося, для вирішення суперечок між державами шляхом компромісу. У листопаді-грудні 1920 р. на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві перебувала галицька делегація, очолена головою уряду ЗУНР Є.Петрушевичем. Її члени зустрічалися з представниками великих держав, керівництвом Ліги, поширювали матеріали, що торкалися галицької проблеми. Проте, не вдалося знайти країну – члена Ліги, яка погодилася б поставити це питання на порядок денний.

18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80 % українців, 10-11 % – єврейського населення, а решта – поляки [1, 262].

За договором на базі засади самовизначення народів обидва уряди визнали незалежність України та Білорусі та погодилися на визначення польсько-радянського кордону, обидві держави зобов’язувалися взаємно поважати їх суверенітет та не втручатися у внутрішні справи, забезпечувати рівноправність громадян польської, російської, білоруської та україн-ської національностей щодо національно-культурного розвитку.

Як покаже надалі історія, жодна зі сторін (ні поляки, ні більшовики) не виконала цих зобов’язань. Безсумнівно, Ризький договір він був великою поразкою української дипломатії. Деякі автори називають Ризький договір також Ризьким Андрусовом, бо Польща і Москва поділились українськими землями, як в Андрусові 1667 р.

Друга Річ Посполита трактувала ці території як невід’ємну частину власної держави, як своєрідну компенсацію за кількасотлітню неволю, і вважала, що мала на них історичні права. В свідомості українців справа виглядала інакше. Тут варто відзначити кілька моментів, що бралися до уваги українцями. По-перше, Східна Галичина, Волинь Полісся та Холмщина відійшли до Польщі в результаті мирного договору, укладеного в Ризі, що відзначив закінчення польсько-радянської війни і став доказом тогочасної військової переваги Польщі над радянською Росією. По-друге, “Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини” 1919 р. надавав Польщі можливість втручання у її внутрішні справи цієї території. Врешті, по-третє, на Західній Україні вважали, значною мірою слушно, що Польська держава провадить тут політику полонізації та викорінення українців, відбираючи у них можливість вільного розвитку.

Крім того, Річ Посполита відродилась як багатонаціональна держава (відсоток непольської національності досягав 30 %), а українці становили найчисельнішу етнічну меншину (майже 5 млн., тобто 16 % населення країни). На її основі складалися дві розрізнені з багатьох точок зору громади: з одного боку близько 3 млн. мешканців колишньої австрійської окупації (в основному Східна Галичи-на) – греко-католиків із сильним почуттям національної самобутності, добре організованих політич-но і економічно, з іншого – неповних 2 млн. колишніх громадян Російської імперії (в основному Волинь і Полісся) – православних, з непробудженою національною свідомістю і відсталих від своїх південних сусідів в економічному і культурному розвитку. Польська влада старалася за будь-яку ціну підтримати таку різницю [9, 79-80].

Правовий статус українців, як і інших національних меншин, у Польській державі визначали як міжнародні угоди, так і внутрішнє законодавство. Внаслідок положень Версальського трактату, підписаного в червні 1919 р., та конституції, прийнятої в березні 1921 р., Польща гарантувала всім громадянам, не зважаючи на національність, расу чи віросповідання, рівність перед правом, свободу відправляння релігійних обрядів, доступ до публічних органів, можливість використання власної мови та утворення власного шкільництва. Разом з тим поступово державно-правовими актами Польщі скріплювалась і тимчасова окупація Галичини. Зокрема, 30 січня 1920 р. було скасовано Галицький крайовий сейм – створений австрійським урядом 1861 р. як орган крайового самоврядування, він обирався на шість років за куріальною системою, в національному відношенні був польським – і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 р. Східній Галичині надано офіційну назву Східна Малопольща. Законом від 5 грудня 1920 р. здійснено новий адміні-стративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське воєводства. Під час встановлення території воєводств, зокрема Львівського, його кордони були зміщені на захід так, щоб у його межах опинилася польська більшість. Заборонено вживати назви “Україна”, “українець”, а замість них використовувались анахронізми “руські”, “русін”, “русінські”. На Волині й Поліссі в 1920 р. припинило діяльність Цивільне Управління Східних Земель. Черговим законом від 4 лютого 1921 р. створено три східні воєводства – Волинське, Поліське та Новгородське.

При