цього часу утримувалися від однозначного визнання окупації Східної Галичини. Відразу ж після цього польський уряд перейшов у наступ на уряди країн Антанти, щоб забезпечити повну анексію західноукраїнських земель.
Рада Послів визнала 15 березня 1923 р. суверенні права Польщі на Східну Галичину. Оскільки мети було нарешті досягнуто, всі обіцянки польської влади лишилися на папері, а згадане правове регулювання виявилося лише тактичним маневром, продиктованим діями польської дипломатії, спрямованим на визнання західними державами східного кордону Речі Посполитої. З моменту, коли це визнання стало фактом, влада відклала реалізацію проекту на невизначений термін.
Потрібно зауважити, що прийняття закону про воєводську автономію лише для частини західноукраїнських земель (Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств), обминувши при цьому Західну Волинь, Полісся і Холмщину, засвідчив, що польська національна політика на цих землях була різна і переслідувала мету поглибити регіональні особливості, розчленувати на частини й асимілювати єдиний український народ.
Література
Басай О. Самоврядування на західноукраїнських землях у 1921-1939 рр. // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – 22 листопада 1996 р. – Івано-Франківськ, 1996.
Веденєєв Д. Українська делегація на мирній конференції в Парижі // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип. 4. – К., 1993.
Витвицький С. Галичина в міжнародні політиці в 1914-1923 рр. // Український історик. – Нью-Йорк – К., 1995.
Галицька-Дідух Т. Українське питання на мирній конференції (17 серпня – 2 вересня 1920 р.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. ІІ. – Івано-Франківськ, 1999.
Карпенко О. Ю. Статус Східної Галичини у міжнародно-правових актах (1918-1923) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. 1. – Івано-Франківськ, 1998.