Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні-ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо-софії історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли-нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви-щим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» науко-вих досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю-ються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізу-альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності мето-дики історичного дослідження, а також саме співвідношен-ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився за-гальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов-нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су-перечливих. Зміст цього кошика не піддається системати-

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо-дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис-лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост-модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу-ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо-зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор-мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи-сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо-графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me-таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар-ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур-су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по-ступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при-мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана-лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо-рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео-логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо-пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По-слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон-серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де-мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче-них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере-носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо-ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів-ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни-щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де-яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви-чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен-дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки-дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль-ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на-приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за-являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо-рики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or HistorioTypologie» [«Ефект справжності в писанні істо-рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo-ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета-фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі-та, творить ті чи ті форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де-конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни-ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не