Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на за-гал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспіро-ваною дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в істо-ріографії (представників постмодернізму І вистачає і во-ни продовжують свою деконструкцію) незалежно від то-го, чи ці послідовники використовують вивіску постмо-дернізму, чи від неї відмовляються.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли при-хильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагоро-дити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер-нізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмо-дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо-дернізму II; що до його заслуг належить глибокий джере-лознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку йо-го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодер-нізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування істо-ричного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення струк-туралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнен-ня нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і да-ти не могли постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традицій-ну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оп-тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенден-цій утворення нових або реставрації старих імперій, те-пер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са-мостійно вирішувати свою долю та утворювати незалеж-ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відпо-віді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.