"Колективний автор Конституції — Пилип Орлик та козацька старшина — прагнув зв’язати воєдино уривки своєї минувщини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави"

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ’я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Так за часів укладення Переяславських статей митрополит С. Косів вирядив спеціальне посольство до царя з проханням підтвердити старі права Церкви і не відділяти українське православне духовенство від Царгородського патріархату, що було, як висловлювалось в чолобитній, "коренем всіх наших вольностей і прав". Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам’яті бендерських вигнанців.

Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства...". Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Цей пункт Конституції, фіксуючи недоторканість кордонів України в межах визначених міжнародними договорами входив в певну формальну суперечність з намірами козацької верхівки і самого Пилипа Орлика. Як зазначає В. Шевчук "в планах своїх Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну". Слобожанщина, яка на той час мала виразну українську більшість населення ніколи формально не входила до складу гетьманської держави. Але якщо згадати, що згідно з договором І. Мазепи і Карла XII до України мали прилучатись всі землі з українським населенням, то можна визнати, що дійсної суперечності між Конституцією і намірами П. Орлика, як її гаранта, немає.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п’ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися". Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік — на Різдво, Великдень і Покрову.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов’язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів’я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення