й начасною була вимога В.Сухорукова розрізняти в московських джерелах властиво донських козаків і тих городовиків, які для промислів і служби виходили на Дон і прозивалися на цій підставі донськими. Також до безсумнівних заслуг дослідника належить зарахувати впровадження до наукового вжитку низки документальних джерел, які посутньо розширили уявлення про історичні процеси, що мали місце на Донщині та московському прикордонні в середині XVI ст. і заклали основи документальної частини джерельної бази на майбутнє, тоді як найбільший внесок у формування наративної складової зробив М.Карамзін, який у примітках до "Історії держави Російської" видрукував розлогі витяги з Никонівського, Синодального та Архівного літописів.
Один із помічників В.Сухорукова з підготовки "Історичного опису..." М.Пудавов спромігся на власну студію, що обіймала історію донських козаків до кінця XVI ст. При цьому генезі донського козацтва надавалась особлива увага. Дослідник відмовляється від статичного підходу і намагається простежувати процес витвору донської вольниці в його еволюції. Досить ретельно аналізуються джерельні згадки про ординських та азовських козаків, виходи на Дон городових козаків із українського та московсько-рязанського прикордонь. М.Пудавов першим відзначив появу українських козаків у пониззі Дону вже на початку XVI ст. та слушно заакцентував увагу на українському походженні відомої з середини XVI ст. донської топоніміки (містечко Черкаськ, Монастирський острів, Черкаські гори) [10; 163-164]. У підсумку М.Пудавов чи не найретельніше в історіографії підійшов до з'ясування проблеми. Його візія пластична й позбавлена таких відвертих недоречностей, як, приміром, схеми В.Броневського чи А.Скальковського.
Первісне ядро донського козацтва, за М.Пудавовим, як і за М.Карамзіним, склали азовські козаки . До них "опісля привалили сюди (на Дон. – В.Б.) черкаси і козаки московської Русі". При цьому українське козацтво колонізовувало переважно низові терени впритул до Азова. Наприкінці 30-х рр., на думку дослідника, "стани і зимівники черкасів на Дону вже закріпилися твердо". Але тільки ближче до середини XVI ст. розпочинається витвір властиво донського козацтва на середньому Дону, у чому українські козаки теж взяли певну участь. М.Пудавов, таким чином, доходить відправного висновку про радикально важливу роль українського елементу на етапі зародження донської козаччини.
Натомість вплив російського струменязводиться до допоміжного: "Черкаси, кияни, севрюки становили більшість у зародку товариства і стояли на чолі його". Ще одним важливим моментом було справедливе визнання наявності міцної тюркської підкладки. Посутні заперечення викликають, однак, тези про виключно важливу роль азовців, виникнення у середині XVI ст. духовної єдності "козацтва Дніпра, Дону і Волги" на грунті переконання про необхідність служіння московському цареві, а також ні на чім не зіпертий висновок щодо виконання Доном у 1555-1565 рр. функції об'єднавчого центру для усього козацтва .
У цілому ж пудавівська концепція генези донського козацтва стала найвищим досягненням історіографії XVIII – початку XX ст. Опрацьована у середині 50-х рр., вона значно переважала своєю обгрунтованістю попередні і наступні схеми, а поруч із цим відкривала широкі можливості для свого удос-коналення. Ані екскурси у початки донського козацтва Д.Іловайського [11; 380-382], ані спроби дослідників донської історії К.Абази, В.Бикадорова, А.Савельєва, П.Сахарова [12] не відзначалися тією зануреністю в проблему і тим прагненням врахувати максимальний комплекс факторів, що відбилися на формуванні донського козацтва. Крім усього, перелічені дослідники понад міру увипуклювали роль російського етнічного елементу. Фактично тільки П.Сахаров визнав посутність впливу української хвилі [12; 45] та ще з неназваних постатей М.Костомаров, кинувши ніяк не прокоментовану тезу про те, що "малоросійська людність брала участь у його (донського козацтва. – В.Б.) закладці і вихованні" [13; 6]. Не обійшлося і без відверто хибних тверджень, як-от про несамобутність організаційних клітин українського козацтва: "вони (українські козаки. – В.Б.) йшли протореним історичним шляхом слідами старішої (!) донської гілки".
На початку 20-х рр. XX ст. проблема генези донського козацтва порушується С.Сватиковим. Його візія генетично пов'язана зі схемами В.Сухорукова та М.Пудавова й посідає проміжне місце. Зокрема, слідом за В.Сухоруковим, констатовано відносну "пустельність" донських теренів ще у 20-ті рр. XVI ст., применшено, але й не відкинуто зовсім роль українських козаків[14; 12]. По-сухоруковському сформульовано висновок про те, що "у пониззі Дону до складу Війська Донського ввійшла досить помітна група малоросів, яка швидко розчинилась у великороській масі". Рівночасно, як і М.Пудавов, В.Сватиков – прихильник думки про оформлення донського козацького організму ближче до середини XVI ст., а саме у 30-40 рр. А до власних сватиківських надбань належить вельми слушне відмежування появи донської козаччини від утворення Війська Донського. Проте не аргументовано постання останнього, слідом за П.Сахаровим, віднесене до середини XVI ст.
Після оприлюднення візії С.Сватикова знову накочується хвиля невиправданого ігнорування ролі неросійських етнічних струменів у генси донської козаччини. По суті напрацювання у цій царині М.Пудавова та інших відкидається повністю.
Намір оминути дражливі місця, а також нахил до обтічних формул помітні вже у такого проникливого дослідника як О.Гермайзе. В цілому визнаючи слушність зауваг М.Пудавова щодо проникнення українських козаків на Дон ще у першій третині XVI ст., О.Гермайзе жодною мірою не припускає участь українського елементу у козакотворчих процесах, окрім того, категорично заперечує таку можливість взагалі. Аргументи О.Гермайзе аж ніяк не можуть бути визнані вдалими (у джерелах запорожців, що перебували на Дону, завжди відмежовували від тубільного елементу; турки і татари розрізняють українських і донських козаків ) [7].
У подальшій історіографії український чинник майже не береться до уваги. З 30-х рр. зусиллями І.Бикадорова [16], М.Волинкіна [17] та В.Мавродіна [18] набуває другого