Обидва дослідники безапеляційно вважають Донську землю колискою козаччини як явища, а донських слов'ян-бродників – генетичними попередниками майже усіх відомих на середину XVI ст. козацьких спільнот. Є.Савельєв називає донських козаків "споконвічними мешканцями берегів Азовського й Чорного морів, і долішнього Дону". Фантастичною виглядає версія дослідника, згідно з якою варяги – ніхто інші як донські козаки, що переселилися на північ. У ХІУ-ХV ст. розпорошене донське козацтво вже буцім злітається на свою давню батьківщину і відтоді постає під чотирма назвами: азовські козаки, українські козаки, рязанські козаки й новгородські повольники з Волги. Далі процес витвору нової генерації донського козацтва відбувається наступним чином: рязанські козаки на початку XVI ст. закозачують землі по середньому Дону, натомість азовські в 30-40-ві рр. вкупі з севрюками й білгородськими козаками обсідають низові терени, де у 1559 р. з'являється й частина українських козаків, що прийшла з Д.Вишневецьким .

При усій своїй неоковирності схема Є.Савельєва не позбавлена, однак, і кількох плідних спостережень. Так, справедливо піддається рішучому сумніву першорядність ролі великороського етносу в генезі донського козацтва, визнається, хоча й несвідомо, перехрещення у XVI ст. на Дону різноетнічних потоків, слушно підкреслюється існування відмінностей між субстратами низового і верхового козацтв.

Концепція І.Бикадорова у своїх вузлових моментах поглиблює савєльївську і так само містить не менше надуманих елементів. Передовсім І.Бикадоров конкретизує тезу свого попередника про споконвічність осібного донського слов'янського організму (козацтва), наголошуючи, що слов'яни жили на Дону і до нашої ери під іменем скіфів, а при хозарах немовби були постійним прикордонним військом. Дослідник відкидає можливість зникнення прямих нащадків цих слов'ян-бродників у будь-якій ділянці Дону до кінця XIV ст. За І.Бикадоровим, Донська земля пустіє тільки на зламі ХІУ-ХV ст. у зв’язку з побоїщем тут Тимура і Тохтамиша. Бродники затримуються лише у пониззі – біля Азова (стають азовськими козаками) – і по Хопру та Медведиці, а більша частина відходить (до московсько-рязанських "україн", Подніпров'я і навіть до Криму та Новгорода). Від цих вихідців і походять різні гілки козацтва: татарська, українська, рязанська, городецька та ін.

У річищі візії Є.Савєльєва І.Бикадоров вважає, що з XVI ст. під впливом занепаду Великої Орди розпочинається зворотній рух на Дон і відомі з джерел середини XVI ст. козаки – це прямі нащадки бродників. До всього посилюється категоричність висновків. Зазначається, наприклад, що бродники повністю зберегли на московських теренах свою етнічну чистоту, свою відмінну від великоросійськості слов'янськість і взагалі не могли асимілюватися з великоросами жодною мірою (над шансами заховання самості гілками донських бродників, які опинилися в Україні, Криму та Азові, І.Бикадоров, правда, не розмірковує). Причина такої цнотливості бродників на московсько-рязанському прикордонні, всупереч численним прикладам етнічної мішанини зі світової історії, вбачається у тому, що бродники "були особливою від великоросів народністю з особливою ідеологією, психологією, побутом, ратною діяльністю" [16].

Витвір Війська Донського як військово-територіальної структури голослівно кладеться на 20-30-ті рр. XVI ст. Влиття до донського організму української крові допускається тільки з 70-х рр. ХVІ ст., а проникнення до лав донського козацтва великоросів, на думку І.Бикадорова, до середини 30-х рр. XVII ст. взагалі не виходить за межі одиничних випадків.

Водночас, як і у схемі Є.Савельєва, сумнівні, м'яко кажучи, твердження переплітаються з думками, котрі заслуговують на пильну увагу, як от: тези про те, що "Запорозьке військо для Донського було ближчим, ріднішим, аніж Московська держава" , про неможливість витвору донського козацтва виключно росіянами. У підсумку ж схема І.Бикадорова не прикувала до себе уваги і промайнула майже непоміченою. Надалі прихильники "бродницько'ї теорії" обсідають поміркованіші позиції і ведуть мову про бродників як про лише своєрідний прототип донського козацтва [19].

Натомість під впливом уніфікованого втискування усього розмаїття проявів всесвітнього історичного процесу у заскорузлі рямці суцільної боротьби класів поширюється невиправдане витлумачення появи донського козацтва як висліду втеч на терени Дону від гніту кріпосників найволелюбніших представників народних мас . Ця візія швидко набуває ознак "офіційного бачення" [20; 235], бо водночас відповідала й іншій стрижневій умові, навіяній на цей раз вже імперським буттям, – полегшувала протягування однобічної думки про генезу донського козацтва як творіння виключно великороської народної стихії. "Донське козацтво було плоть від плоті, кров від крові російського народу", – ця теза Б.Луніна у 40-70 рр. стає провідною ниткою екскурсів у початки донського козацтва і не зустрічає в радянській історіографії принципових застережень (долучення до козакотворчого процесу інших етнічних елементів допускається лише після відбрунькування питомо донського козацького організму) [19; 3]. Деякі розбіжності виникали тільки при датуванні самої появи донського козацтва. Так, Д.Мишко веде мову про злам ХV-ХVІ ст. [23]. М.Нікітін, С.Тхоржевський [21] та О.Пронштейн розтягують генезу на усю першу половину XVI ст. , справедливо підкреслюючи, що на Дону до середини XVI ст. не простежується ознак осілого життя. Останній дослідник також піддав аргументованій критиці "бродницьку теорію" і слушно вважав добою завершення витвору Війська Донського як військово-політичної структури початок XVII ст. [19; 4].

Назагал, отже, генеза донського козацтва й причетність до неї різних етнічних спільнот, незважаючи на поважну історіографічну традицію, так і не стала предметом спеціального всебічного дослідження. А в останні шістдесят років взагалі домінує спрощений підхід, що стало помітним кроком назад навіть порівняно зі здобутками XIX