Хитке становище імператриці Катерини ІІ впродовж перших років її царювання, що обтяжувалося такими факторами, як нелегітимність приходу до влади, наявністю претендентів на престол, великим ступенем залежності від найближчого оточення, яке сприяло поваленню Петра ІІІ, не дозволяло робити аж занадто різких та рішучих кроків щодо реформування та уніфікації устрою напівавтономних окраїн імперії. Та й, власне, на той час Катерина ІІ ще не виявляла схильності до силового вирішення подібних питань, перебуваючи під впливом ліберальних ілюзій щодо можливості розв’язання проблем шляхом скликання Уложених Зборів, створення оптимального законодавства тощо. Отже, грозові хмари того року пройшли повз Запорожжя. Однак в канцелярії Кабінету імператриці стало на одну справу більше. Мине небагато часу, і її буде знято з полиці, уважно розглянуто та запущено у дію. Можна стверджувати, що саме “Примечанию” Штофельна судилося стати тією основою, з якої пізніше російські урядовці, на чолі з імператрицею, будуть запозичувати ідеї при написанні “Манифесту” 1775 р., розробці комплексу заходів щодо ліквідації Січі та оригінального устрою Вольностей.

“Примечание” Штофельна є, певною мірою, віддзеркаленням особистості їх автора, квінтесенцією його політичних поглядів, життєвого досвіду та громадянської позиції. Відтак, конче потрібним є хоч би у загальних рисах зробити замальовку з портрету цієї особи.

Першим із представників дрібного німецького дворянського роду Штофельнів (von Schtцffeln), який опинився у Російській імперії, був Федір Штофельн (? – ). Ймовірніше за все, що час його виїзду припадає на роки царювання Петра І. Принаймні вже у 1730 р. ми бачимо його у чині полковника, на посаді генерал-провіантмейстера Українського корпусу. Довгі роки військова служба цього офіцера була пов’язана з українськими землями. Впродовж російсько-турецької війни 1735 –  рр. генерал-майор Ф. Штофельн знаходився при Дніпровській армії, під командуванням фельдмаршала Б.-Х. Мініха. Після взяття Очакова російськими військами влітку 1737 р., Штофельна було призначено комендантом цієї фортеці, що мала стати запорукою російського панування у Північному Причорномор’ї. Ф. Штофельн блискуче справився з покладеним на нього завданням: під його керівництвом 5-тисячна залога фортеці у жовтні 1737 р. витримала облогу турецько-татарського війська, що значно переважало чисельно. Після цього Ф. Штофельн отримав підвищення по службі і вже у чині генерал-поручика командував військами Українського корпусу до 1741 р. Впродовж 1741 –  рр. Штофельн перебував у Прибалтиці, де виконував обов’язки обер-коменданта Виборзької фортеці та командував корпусом російських військ у Фінляндії під час російсько-шведської війни 1741 –  рр. З 1743 р. і аж до своєї смерті генерал-лейтенант Ф. Штофельн перебував на Україні, куди його повернули, та здійснював керівництво корпусом російських військ. За заслуги перед російським урядом Штофельна було нагороджено численними маєтками на території Полтавського козацького полку [11, 433 – ].

Як бачимо, впродовж другої чверті XVIII ст. Ф. Штофельн пустив міцне коріння на українській землі. Не обійшлося й без паростків. Відносно дітей Федіра Штофельна з достатньою впевненістю можемо констатувати наявність у нього двох синів — Христофора (1720 – ) та Карла (? – між 1769 та 1774). Відносно різниці у віці між двома братами, можемо гіпотетично припустити, що Карл був молодшим із них, оскільки весь час крокував щаблями військової кар’єри за Христофором, з дистанцією у кілька рангів.

Взагалі ж то, старший з братів — Христофор, певною мірою, був більш успішним. Закінчивши у 1738 р. Кадетський корпус, він взяв участь у завершальному етапі російсько-турецької війни. Хоча родина Штофельнів й була тісно пов’язана з Україною, діяльність цього її представника весь час проходила поза її межами. У чині секунд-майора Х. Штофельн взяв участь у російсько-шведській війні 1741 –  рр. Після її завершення довгий час служив у Ліфляндії. Початок Семилітньої війни він зустрів у чині бригадира. Брав участь у бойових діях на території Східної Прусії — керував облогою міст Лансберга, Кюстріна та Маргенверда [11, 433 – ].

Після закінчення Семилітньої війни його було нагороджено чином генерал-поручика та орденом Св. Олександра Невського зі стрічкою [1, арк.  –  зв.]. Впродовж 1764 –  рр. Х. Штофельн, перебував у Польщі на чолі корпусу російських військ, який своєю присутністю мав забезпечити обрання Станіслава Понятовського королем Речі Посполитої.

Але найбільш він відзначився під час російсько-турецької війни 1768 –  рр. Фактично, Х. Штофельн був правою рукою фельдмаршала П. Рум’янцева у кампанію 1769 –  рр., яка відбувалася на теренах Валахії та Молдавії. Він особисто командував корпусом військ, які взяли міста Фальче, Ісакча, Галац та Бухарест. Цю блискучу військову кар’єру було раптово обірвано восени 1770 р. Х. Штофельн помер від чуми, епідемія якої лютувала в той час [13, 314 – ].

Молодший брат — Карл, не може похвалитися таким солідним послужним списком. Його військова кар’єра була менш драматичною, більш буденною. Як і його старший брат, Карл здобув пристойну освіту, скоріш за все у тому ж Кадетському корпусі. Це видно хоч би з його обізнаності з творами Аристотеля та Платона, окремі постулати з яких він використовує при написанні “Примечания” [5, арк.  зв. – ]; обізнаності із творістю Юлія-Чезаре Скалігера[*] Скалігер, Юлій-Чезаре (1484-1558), італійський гуманіст. Автор збірки епіграм про великих діячив антагоністів “Heroes” (1539).[*], твори якого він цитує в оригіналі та перекладає російською [5, арк. ]; здатності написати сонет з більш-менш пристойною римою [5, арк.  зв.]. Переважну більшість свого життя він прослужив на Україні: спочатку під командуванням батька у регулярних військах Українського корпусу, а згодом — у ландміліцьких полках Української лінії. У 1760 р. його згадано як полковника Козелецького поселеного ландміліцького полку [8, арк. ]. У 1763 –  рр., як інженер-полковника К. Штофельна було відряджено до Запорозької Січі для керівництва спорудженням валів, ровів та бастіонів