У цей же час він став землевласником Новоросійської губернії. Згідно з “Планом” 1764 р. про заселення цієї губернії він отримав значні землі у Катерининській провінції. У 1765 р. ним засновано слободу Штофельнівка. За короткий час йому вдалося заселити її більш ніж 100 дворами підданців, переважно українців. Про масштаби ведення господарства у маєтку К.Штофельна свідчить той факт, що під час татарського нападу взимку 1769 р. ординцями було відігнано з його села велику кількість поміщицької худоби: табун у 1037 коней, 808 голів великої рогатої худоби, 15-тисячну отару овець [7, арк. , 347 зв.].

Окрім дій, спрямованих на здобуття матеріального добробуту, Карл Штофельн продовжує військову службу на Півдні. Станом на 1768 р. він отримує звання генерал-поручика та стає командиром Української укріпленої лінії. Однак йому не судилося пробути довго на цій посаді: під час кампанії 1769 р. (восени) його розбив параліч. К. Штофельна було абшитовано. Решту свого життя він доживав у Козелецькій фортеці Української лінії, де мав оселю ще з часів полковництва в одноіменному ландміліцькому полку [14, 458 – ]. Незабаром він пішов з життя. У 1774 р. його жінка Килина скрізь фігурує як удова генерал-поручика К. Штофельна [7, арк. ].

Зауважимо, що життєвий шлях Карла Штофельна є недостатньо вивченим та потребує подальших досліджень. Лише ретельна робота із фондами Російського державного військово-історичного архіву (м. Москва) може внести додаткову ясність у головні віхи його біографії. А поки що постать Карла Штофельна продовжує знаходитись “у тіні” його брата Христофора і часто, навіть у грунтовних академічних виданнях, можна зустріти казуси на кшалт такого — скрізь, де йдеться про сина генерал-майора Ф. Штофельна без конкретної вказівки на ім’я, зазначається, що то був саме Христофор, хоча велика кількість додаткових прикмет вказують на Карла [9, 171, 621].

Так само й авторство “Примечания” приписувалося Христофорові. Це потребує певних пояснень.

На користь того, що проект ліквідації Запорозької Січі та реорганізації устрою Вольностей укладено Карлом, свідчіть, по-перше, сигнатура у кінці документу [5, арк.  зв.].  

По-друге, ті місця у “Примечании”, де К. Штофельн розповідає про такі епізоди своєї служби на початку 1760-х, які пов’язані з Південною Україною [5, арк.  зв.]. Х. Штофельн, як ми знаємо всі ці роки перебував у Прусії, та у Польщі.

По-третє, Христофор фізично не міг бути автором досліджуваного твору, оскільки місцем написання зазначено Санкт-Петербург [5, арк.  зв.]. Сам же він у цей час знаходився у Польщі, про що красномовно свідчить низка його донесень та реляцій, у тому числі й таких, які датовано березнем 1765 р. [2].

Вважаємо, що наведених аргументів цілком достатньо, для того щоб визначитися, кому ж саме з братів Штофельнів слід приписувати авторство “Примечаний”.

Слід також зупинитися на структурі та композиції, ідейній спрямованості та літературних особливостей твору Карла Штофельна.

Укладаючи проект ліквідації Січі та реорганізації устрою Вольностей, К. Штофельн керувався, насамперед, суто прагматичними мотивами. Його кінцева мета — створення на запорозьких землях Дніпровської губернії за зразком Новоросійської, губернатором якої він вбачав себе. Саме бажання підвищити свій соціальний статус спонукало Штофельна взятися за перо і зайнятися розробкою плану реформ. Цього не прикриєш бравурними та пихатими рядками сонету із завіреннями у власному безсрібництві та клопотанням про громадські інтереси.

Втім, не можна відкидати й того факту, що намагання сприяти руйнації демократичного устрою Запорожжя є виявом громадянської позиції Штофельна. Він виступає як вірнопідданий Її Імператорської Величності та речник південноукраїнської гілки російського дворянства, що прагне забезпечити спокоєм свої латифундії, що виникли на загарбаних землях, взяти участь у подальших земельних роздачах.

Крім цього, йому й самому страшенно не подобається Запорожжя. Головний його гріх, на думку Штофельна, — абсолютна “шкідливість” та “некорисність” запорожців для імперії. К. Штофельн показує Катерині ІІ, що Запорозька Січ, як політична організація, безмежно далека від самодержавної системи Російської імперії — “якобы они вовсе нам неподвластны” [5, арк. ]; “тогда слушаются и повинуются, когда им что уподобается” [5, арк.  зв.]; “не во всем обузданный народ” [5, арк.  зв.].

Своїми безпосередніми діями, за переконанням К. Штофельна, запорожці завдають економічних збитків державі, підривають її зовнішньополітичний імідж, провокують конфлікти з найближчими сусідами. Дипломатичний збиток від запорожців, на його думку, полягає також і в тім, що “они воруют везде, грабят татар и поляков, от чего непрестанно комиссия за комиссией” [5, арк. ]. Економічний збиток вбачається в порушеннях карантинів на запорозьких землях під час епідемій чуми і холери, тому, нібито “и вся Россия в опасности”. Зазначено, що “серебро не велено вывозить, а они татар российским серебром наделяют”, а коли з України “порожние возы через запорожские места в Крым за солью идут, они их грабят, скот от них отганяют и под разным видом удерживают, а еще для того, чтобы малороссияне у них проживались” [5, арк. ].

Не подобається йому і те, що козаки “противу своего данного обещания своего кошевого переменяли”. К. Штофельн взагалі не сприймав виборну верхівку козацтва, відзначаючи її великий вплив на “чернь” [5, арк.  зв.]. Для керівників Січі, у тому числі і для П. Калнишевського, у “Примечании” передбачено заслання “вглубь России” з видачею на харчування 18 карбованців на рік. Виключення зроблено лише для колишнього кошового Григорія Лантуха — “он честный человек, только при том весьма слабый правитель” [5, арк. ].

Обурює К. Штофельна і справедлива боротьба запорозького козацтва проти наступу на