К. Штофельн цілковито замовчує військове значення запорозького козацтва у справі нейтралізації турецько-татарської агресії. Однак всілякі його вади ним вималювано надзвичайно ретельно та деталізовано. Не обійшов він боком такої соціальної хвороби Запорожжя, як пияцтво — “наиглавнейшая пагуба большой части жильцов”. Достатньо правдиво зображено К. Штофельном і механізм організації гайдамацького промислу на Запорожжі, аморальні вчинки верхівки січової старшини по відношенню до рядового козацтва [5, арк.  зв. – ].

К. Штофельн, як це видно з тексту “Примечания”, достатньо тонко відчував тогочасні придворні кон’юнктури та орієнтувався у політичних реаліях перших років правління Катерини ІІ. З метою зробити свій твір якомога привабливішим для сприйняття освіченої монархині він широко використовував спадщину великих мислителів античності, часто-густо притрушуючи свою мову латиною і цитатами з Скалігера. Такі місця твору, як поетичні потуги Штофельна, реалізовані у вигляді сонету, повинні були стверджувати вірнопідданські почуття автора: “Подай мне помощи сие все утвердить, Славу Екатерины везде распространить...” [5, арк. ].

Водночас не можна не відзначити організаційного та полководського таланту цієї людини, чіткої та виваженої стратегії військової операції з ліквідації Запорозької Січі, розписаної ним мало не погодинно. На сьогодні важко сказати чому саме — прямому запозиченню чи загальній логіці та способу мислення російських урядовців має завдячувати присутність окремих положень “Примечания” К. Штофельна у Маніфесті Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р. [6, арк.  – ] та у першочергових розпорядженнях Г. Потьомкіна щодо подальшого устрою Вольностей [10, 36 – ]. Одне можемо стверджувати напевно — план К. Штофельна поклали “під сукно” лише тому, що у 1765 р. його було ще зарано реалізовувати. Проживи К. Штофельн трохи довше, і хто знає, може поруч з прізвищами Текелі та Потьомкіна, що уособлюють в історичній пам’яті трагедію ліквідації Січі, з’явилося б ще одне.

Підсумовуючи все сказане вище, відзначимо, що “Примечания” К. Штофельна є оригінальним, змістовним твором, що може слугувати багатим джерелом інформації з історії Південної України XVIII ст. взагалі та запорозького козацтва зокрема. Тому вважаємо за доцільне здійснення публікацію всього комплексу документів справи.

Публікацію здійснено популярним способом, із збереженням граматичних та орфографічних особливостей документа. Твердий знак наприкінці слів опущено. Літери “і” та “” передані, відповідно “и” та “е”.

література

Архив внешней политики Российской империи Историко-Документального Департамента МИД Российской Федерации (АВПРИ), ф. 79, оп. 79/6, д. 1784. — Письмо генерала Штофельна канцлеру гр. М. Воронцову с благодарностью за награждение орденом. 25.02.1762.

АВПРИ, ф. 79, оп. 79/6, д. 1800. — Реляции генерала Штофельна Екатерине II о выступлении и продвижении его корпуса в Польше, о возвращении в Россию. 21.06.1764 — 15.03.1765.

АВПРИ, ф. 5, оп. 5/1. — Опись фонда “Секретные мнения. 1725, 1762 — 1800 гг.”.

Российский государственный архив древних актов (РГАДА), ф. 13, оп. 1, д. 76. — Донесения императрице Екатерине II от графа П. Румянцева о делах по управлению им Малороссией и Запорожским Войском. 1765.

РГАДА, ф. 13, оп. 1, д. 78. — Примечания генерал-майора Штофельна о запорожцах. 1765.

РГАДА, ф. 13, оп. 1, д. 92. — Об уничтожении Сечи Запорожской. 1775.

РГАДА, ф. 16, оп. 1, д. 797, ч. 4. — Бумаги князя Г.А. Потемкина по Новороссийской губернии за 1764 и последующие годы..

РГАДА, ф. 248, оп. 113, д. 1591. — О Новой Сербии и гайдамаках. 1758 – .

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – . — Т. 2. — К., 2000.

Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Акад. Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материалов. Выпуск VI. — СПб.: Военная типография (в здании Главного Штаба), 1893. — Часть I.

Штофельн фон, Федор // Русский биоргафический словарь. — СПб.: Типогр. Гл. Управл. Уделов, 1911. — С. 4 – 5.

Штофельн фон, Христофор // Русский биоргафический словарь. — СПб.: Типогр. Гл. Управл. Уделов, 1911. — С. 3 – 4.