Отже, з Азовського козацького війська мало переселитися в західну частину Кавказького хребта 8 офіцерських і 800 козацьких сімей, що становило 33% загальної кількості азовських сімей. Згідно з “Положенням” 1862 року на поселення повинні були йти такі сім`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був встановлений і віковий бар`єр щодо козаків-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім`ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилих козаків війська. Вище військове керівництво розраховувало на те, що якщо офіцери Азовського козацького війська, як люди більш досвідчені, “подадуть приклад готовності до виконання монаршої волі”, то, без сумніву, все населення війська “до останнього козака з бажанням піде разом зі своїми начальниками” на Кавказ [7, арк.11].

Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо в повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги бралося цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовськими козаками постійної патрульної морської служби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутністьу війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у війську матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.

“Положенням” 1862 року передбачався механізм переселення. Головнокомандуючий Кавказькою армією завчасно, але не пізніше як за рік, мав повідомляти Новоросійського генерал-губернатора про кількість офіцерських і козацьких сімей, які призначаються для переселення у наступному році. З кожною сотнею козацьких сімей мала йти одна офіцерська сім`я, яка погоджувалась на це за власним бажанням, або вибиралася по жеребу. Від обов`язкового переселення на Кубань звільнялися сім`ї відставних офіцерів; відставних козаків, що не мали синів, яким не виповнилося 17 років; 45-річних козаків, сини яких не досягли 17-річного віку; удовиць, що мали тільки дівчат; круглих сиріт, що не досягли двадцятиріччя [9, с.406-424; 10, с.59-67].

Новоросійський генерал-губернатор на правах корпусного командира робив всі необхідні розпорядження щодо призначення переселенців і збору їх до кінця квітня у Бердянську (в разі слідування морським шляхом) і в Керчі (якщо переселенці мали йти суходільним шляхом). Посімейні списки переселенців завчасно направлялися до командуючого військами Кубанської області. Призначення родин для переселення робилося через виклик бажаючих, а за їх нестачею – по жеребу. Азовські переселенці, що слідували морським шляхом, збиралися у Бердянську, звідти зі своїм майном і майном всіх інших переселенців на пароплавах кавказького відомства повинні були перевозитися до призначених для поселення місць на східному березі Чорного моря. Переселенці, що йшли сухопутним шляхом і вели із собою худобу, мали прибувати до Керчі, а потім через протоку на місцевих баржах переправлялися на Тамань і далі слідували на місце поселення. Під час подорожі переселенці знаходилися під наглядом своїх офіцерів, які після прибуття партій, здавали сім`ї, згідно зі списками, кавказькому керівництву. Усім новим поселенцям надавалася грошова допомога. Крім того, декларувалися: 1) службові пільги (для служилих козаків і офіцерів); 2) провіант; 3) порційні гроші, за першою категорією, від казни служилим і неслужилим козакам. “Положеннями” гарантувалися безплатний проїзд на пароплавах кавказького відомства, безкоштовний перевіз майна, безкоштовне надання квартир, пасовиськ, підвод для хворих.

Переселенцям відводилися ділянки від 20 – 30 десятин землі на кожну ревізьку душу і по 200 десятин на кожну офіцерську сім`ю. Потомственні дворяни і відставні козаки, що вислужили 22 роки на зовнішній службі отримували право придбати визначені ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30 десятин – для козаків в повну їх власність [9, с.406-424; 10, с.59-67].

Уряд сподівався, що такі пільги та привілеї привернуть увагу козаків і стимулюватимуть їх переселення в Кубанську область.

Вищі військові чиновники, доводячи до відома азовських козаків указ від 10 травня 1862 року, особливо наголошували, що переселення корисне як для держави, так і власне для самих козаків, бо буде сприяти добробуту війська та власних господарств [7, арк.11].  

Кавказьким керівництвом були попередньо визначені місця для поселення азовських козаків. Планувалося: весною 1862 року оселити 100 сімей азовців навколо Анапи; 100 сімей – біля укріплення Костянтинівського; наступного 1863 року 400 сімей азовських козаків розселити по станицях в долинах річок Суко і Озерейки, на місці колишнього укріплення Кабардинського і далі в околицях Геленджика; в 1864 році відвести для поселення 200 азовським сім`ям по морському березі південніше Геленджицької бухти. В 1864 році планувалося оселити разом із запланованими переселенцями і ті азовські сім`ї, що за власним бажанням прийдуть на Кавказ [7, арк.7-8]. Так уряд сподівався протягом 1862 – 1864 років перевести в Кубанську область майже половину війська, за якою послідують на Кубань і останні козаки. Їх планувалося оселити по узбережжю поміж