КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Історія України”

на тему:

“Причини розпаду Київської Русі”

ПЛАН

Вступ

1. Причини занепаду Київської Русі

2. Головні етапи послаблення

та повного розколу Київської Русі

Використана література

Вступ

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього «співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика, князя над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них. Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних князів князівства і навіть засилали їх до Візантії.

1. Причини занепаду Київської Русі

Причин занепаду Київської Руси було багато.

Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці, але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви.

Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утруднювали і так слабу комунікацію.

Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХІІ ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із Святославичами. «Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати однаково всіад нащадкам Ярослава.

І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора» — збройну силу, Київ не раз захоплюють Святославичі, хоч їх не любили кияни. Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах міг наказати каявеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу, завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє військо. Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. сейми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави.

Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало — збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим.

Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.

Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою