Новгород вважався найбільш престижним після Києва князюванням. Після смерті Вишеслава, Володимиром туди повинен був бути посланий наступний за старшинством син — Святополк. Але Святополк був у батька в немилості за буйний норов. Тому до Новгорода Володимир послав Ярослава, до Ростова на його місце — Бориса, Муром дав Глібові. Цих двох синів, наймолодших, Володимир і вирізняв, і любив. Вони народилися від останньої дружини Володимира, дочки константинопольського базилевса. Щодо першості старших синів був звичай, однак, закону про престолонаслідування не існувало. До кінця князювання Володимира Святополк знаходився в Києві під наглядом батька. І ті трагічні події, що розгорнулися пізніше, стали підсумком політики, яку вiн проводив.

Протягом багатьох сторіч ніхто на Святій Русі не зазіхав на руйнування родових засад — свята святих східних слов’ян. Володимир зазіхнув на цю традицію. Дроблення князівств, боротьба за уділи, ріки крові дружинників, що знищували один одного, захищаючи інтереси удільних князів, нехай навіть найталановитіших і найвидатніших — страшна ціна, яку довелося сплатити слов’янам. Підсумок цієї політики — розорення Київської Русі монголо-татарами в 1237—1241 роках.

Князь Ярослав досить великий період часу свого князювання, з 1015 по 1036 р., змушений був витратити на міжусобні війни. І навіть приклад вдалого політичного союзу (дуумвірат з 1026 року з чернігівським князем Мстиславом — рідним братом Ярослава) не вирішив остаточно цієї проблеми. Мстислав помер у 1036 році. Ярослав Мудрий став одноосiбним правителем Русі. Цілком очевидно — найважливiшою своїм завданням він вважав збереження цілісності держави.

Розглянемо шляхи і методи, за допомогою яких він вирішував це завдання. В галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Становище тієї чи іншої країни в епоху середньовіччя визначалося династичними зв’язками. Чим могутніша була держава, і чим більшим авторитетом користався її глава, тим більше було іноземних правителів, які бажали поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали за честь стати родичами Ярослава Володимировича.

Сам Ярослав оженився на дочці норвезького короля Олафа Інгігердi — Ірині. Норвезький принц, який згодом став королем, Гарольд Сміливий, засновник міста Осло, був одружений на дочці Ярослава — Єлизаветі. Король Франції Генріх I оженився на дочці Ярослава — Анні, яка після смерті свого чоловіка стала регентшею при малолітньому сині Філіпі I. Один із синів Ярослава — Всеволод — оженився на візантійській царівні з родини Мономаха; старший син Всеволода від цього шлюбу Володимир був названий на честь діда Мономахом.

У внутрішньому устрої країни діяльність Ярослава Мудрого ознаменувалася загальним підйомом, зміцненням економічних і культурних зв’язків між її окремими частинами, розквітом «стольного граду» Києва. Варто згадати про значення конституції, так званого «Статуту Ярослава», чи про найдавнішу «Руську правду», котра була дана Новгороду в 1016 році, як збірник правових норм суспільного життя. Але Ярослав Володимирович закону про престолонаслідування не ввів. Непорушним залишилося і бажання багатьох східнослов’янських князів здобути київський стіл. І знову летять пущені стріли, ламаються списи, свистять мечі, заливається братською кров’ю земля Київської Русі.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши спадкоємцями синів і племінників, між якими розділив землі Київської Русі. Київ, Новгород, Турово-Пінська земля дісталися старшому сину — Ізяславові, Чернігів із Сiверською землею — Святославові, Переяславль з південним Лівобережжям — Всеволодові; Волинська земля — Ігорю; Галицька — Ростиславові Володимировичу; Полоцька — троюрідному племіннику Всеволодові Брячиславичу. Старший син Ізяслав став главою держави. Троє старших братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод — уклали союз для спільного керування державою; цей тріумвірат протримався близько 15 років. Відчайдушні спроби врятувати цілісність Київської Русі були здійснені Володимиром Мономахом. Не тільки сила традицій стала причиною загибелі Київської Русі. Страх втратити владу примушував князів скрупульозно піклуватися про пряме продовження династичного князювання.

Польський історик XV століття Ян Длугош підкреслював: «Після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато років панували у руських, поки спадщина не перейшла до двох рідних братів Аскольда та Діра». В хроніці Длугоша прямо говориться про те саме династичне спадкування, яке згубило Русь. То що ж, ніхто з князів протягом багатьох сторіч не розумів, або не хотів розуміти, до чого може призвести така політика? Чи можна звинувачувати в недалекоглядності княгиню Ольгу, її сина — князя Святослава, Володимира Красне Сонечко і Ярослава Мудрого? Очевидно, і так, і ні. Причина не тільки в прагненні втримати владу або в державному егоїзмі. Ментальність самого народу століттями ґрунтувалася на повазі і шануванні жерців, волхвів, князів і старійшин, яких вибирало віче. Тепер прийшла ера безумовного верховенства сили. Заповіді Христові про турботу, любов до ближнього свого не торкали душі князів, і піднімався меч на брата. Яскравий приклад князівського деспотизму — «полюддя». Князі стали збирати данину для годування раті; «полюддя» перетворилося на найжорстокішу форму поневолення, при якій у населення вилучалася велика частина усього, що їм вироблялося.

Людський егоїзм, себелюбність із присмаком турботи тільки лише про себе, попрання законів суспільства, які відпрацьовувалися століттями, різка зміна духовно-релігійних поглядів, наївність і сліпа довіра народу до правителів і стали причиною падіння Київської Русі.

2. Утворення української політики, партій на східноукраїнських землях в складі Росії та