Таким чином, робітничій рух розвивався швидше, ніж РСДРП. Перед партією встала проблема розробки Програми, яка б захищала інтереси робітничого класу. Це було зроблено на П з"їзді РСДРП, який відбувся 17 липня - 10 серпня 1903 р. 43 делегати, присутні на з"їзді, представляли 26 організацій. На з"ізді були представлені 7 соціал-демократичних організацій України : Катеринослава, Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, а також "Соціалдемократичний союз гірничих робітників" і група "Южный рабочий".

ІІ з"їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією "Искры". У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення самодержавства і заміну його демократичною республікою. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, загальних демократичних свобод, знищення станів і нової рівноправності громадян.

У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина 9 висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови на рівні з державною в усіх місцевих державних установах.

Домінуюче в 60-70-х роках українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неможливість лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртів та соціал-демократичних груп, байдужих до національних змагань. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років привів до виникнення ряду національних об"єднань з виразною політичною спрямованістю, котрі стали перехідним листком до утворення українських партій. Першим серед них було Братство тарасівців. Воно виникло влітку 1891р. в Харкові. Його заснували студенти університету М.Базькевич, М. Байздренко, І.Лина та дрібний урядовець В. Боровик.

Їх об"єднали палкий патріотизм і прагнення боротися проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження українського народу. Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної організації та розробки її програми, передусім політичної. 16 Гуртки тарасівців були створені в 10 містах України. Полтавський гурток був організований В. Боровиком наприкінці 1891р. У 1892 р. В. Боровик у пошуках переїхав до Києва, де заснував гурток з 16 чоловік. Серед них були: Є.Тиличенко, М.Кононенко, брати Чернявські й Міхновські. Чернігівський гурток сформувався не пізніше 1893р. Його членами були В. Андрієвський, В. Дейша, Т.Шкуркіна та ін. В Одесі був Д.Старевич, В.Климович. В Лубнах тарасівців очолював В.Шемет, котрий пізніше відіграв тут провідну роль в українському русі.(3) Тарасівці перейшли з українських об"єднань і здійснили спробу поширити свій вплив на село. Значною мірою сільським був бессарабський гурток. Організаційною формою зв"язку в братстві були з"їзди.

Один з них відбувся у Києві не пізніше квітня 1893р. і налічував близько 30 делегатів. На з"їзді, що тривав 3 дні, був складений статут братства.

Крім суто організаційних положень, статут має вступну частину: необхідність політичного виховання членів гуртка; повна автономія і широка воля на Україні; зв"язки між собою й обмін літературою; святкування днів, пов"язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т.Шевченка й Г. Квітки-Основ"яненка; вивчення економічного становища України та турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, влаштування бібліотек та ін. (4) Про інші з"їзди відомості не збереглися.

Питання про численність братства залишається відкритим. Враховуючи, що в таких осередках, як харківський, київський, бессарабський, налічувалося щонайменше по 15-25 членів, можна припустити, що в 10-12 гуртках було принаймні 100 тарасівців. В гуртках були вихідці практично з усіх губерній України та Криму. За соціальним складом тарасівців можна поділити на дві групи. Перша - селяни, всі інші тарасівці - це студенти, дрібні службовці, інтелігенція - люди з середньою та вищою освітою.

Отже, склад братства, що включав представників різних прошарків населення і репрезентував усі регіони 17 Східної України, дає можливість охарактеризувати його як загальноукраїнську організацію. Програмні ідеї братства були відображені в рефераті, прочитаному І.Линою в Харкові, на шевченківській роковині 1893 р. На ці збори були запрошені й старогромадівці, причому реферат вони сприйняли прихильно.

Того ж року його надрукував львівський часопис "Правда", редакція якого дала йому назву "Символ віри молодих українців". Вихідною точкою поглядів тарасівців було визнання самобутності українського народу, його права на незалежне існування:

"Наука й життя Українського народу доводять нам, що Україна була, є і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація , так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу".(5) Вони визнавали загальнолюдські цінності, політичні свободи і соціальну справедливість. Однак жорстоке національне гноблення, економічний визиск України, що ставили під загрозу її майбутнє, зумовлювали першочерговість саме національно-визвольної боротьби:

"Тим ми, як діти України, сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну".(6) Щодо своїх завдань тарасівці заявили: "Ми дбаємо, про те, щоб піднести і розворушити на Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування.."(7). Братчики прагнули дотримуватися такого "ідеального людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій.

Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу - в тих державах, з якими з"єднана українська земля".(8) Очевидно це стосувалося не тільки Росії, а й Австро-угорської імперії, до якої належали західноукраїнські землі.